Brum

Галопом по Криму. Серпень 2010

2010-12-24T22:39:00.003+02:00

Збулася ще одна мрія! Похід по Криму! Уже й не пам`ятаю, скільки ця ідея витала в повітрі і все ніяк не матеріалізовувалася..

Нарешті куплені квитки Ужгород-Київ, Київ-Сімферополь! Лишилося позичити карти, скласти рюкзаки і витерпіти близько 40-ка годин у задушливих поїздах...

Кількість учасників - двоє. Якогось чіткого маршруту у нас не було. Єдиний план - імпровізація. У розпорядженні - 11 днів і за цей час хотілося якомога більше побачити, та ще й у морі покупатися.. Жадність до вражень не дозволила нам надовго зупинятись в одному місці, то ж весь час було щось новеньке.
Звіт вийшов довгий, так що тим сміливцям, які наважаться читати, раджу набратися терпіння! ;)

День перший
Бахчисарай, ханський палац, Свято-Успенський монастир, Чуфут-Кале

Із Сімферопольського вокзалу ми сіли на Бахчисарайську маршрутку, яка на виїзді з міста відразу ж зламалася... Непоганий початок :) Довелось ловити іншу і їхати стоячи тримаючи рюкзаки мало не на головах..

Стара частина Бахчисарая виявилася досить живописною. Місцями місто виглядало спустошеним і закинутим, але не без своєрідного шарму. Першим ділом пішли подивитись на ханський палац. Ми оглянули лише основну експозицію і кілька окремих залів, бо на все нам би грошей не вистачило. Красиво, цікаво, пізнавально. Чомусь мені здавалось, що кримські хани жили у більшій розкоші. Хоча, це ж тільки четверта частина комплексу із тих часів вціліла..

   Після ханського палацу подалися до Свято-Успенського скельного монастиря. По дорозі купили у якоїсь старшої жіночки-татарки добрий шмат домашнього адигейського сиру, який, треба віддати належне, виявився дуже смачним!
   Так, вулицею зайшли аж у кінець міста (чи то вже присілок якийсь був?). Над невеличкими хатинками нависали монументальні світлі скелі з продольними гротами. Декотрі з таких природніх печер пристосовані місцевими жителями під господарські будівлі. Це зручно! Досить лише прибудувати передню стінку і приміщення готове! А ми ішли і все видивлялися де ж той монастир!
   Згодом вперлися у шлагбаум із вартовими, які нам люб`язно пояснили, що далі проходу немає через пожежну небезпеку, а поворот на монастир ми давно пропустили. От тобі й на! Невже ми не можемо хоча б раз обійтись без блукань???

Вертаємось назад. За будками із татарськими сувенірами і трав`яними чаями дорога звертає нагору і виводить на терасу із якої відкривається симпатичний краєвид на протилежний бік ущелини. Звідти ж починаються сходи, які ведуть до печерної церкви. На вході дають плахти і хустки на голову. Навіть хлопців у шортах просять замотатися у плахту. Фотографувати не можна.

Історія монастиря багата різними перипетіями. Але з тих давніх часів мало що залишилось, так що не варто очікувати якоїсь старовини чи особливої атмосфери. Оформлення печерної церковці, особисто на мене, справило враження якоїсь пластиковості і кітчу. Стіни завішані заламінованими роздруковками. Ще сотні таких самих ламінованих іконок, разом з іншими релігійними "сувенірами", продавались тут у церковних лавках вздовж стін. Кілька монахів в якості екскурсоводів розважали туристичні групи. Поміж всіма людьми невтомно товклася якась жіночка-прибиральниця, вона бурчала на відвідувачів і, здається, була готова проклясти весь світ. А збоку стояли тітоньки-продавщиці і пильно спостерігали за туристами, супроводжуючи критичними коментаріями кожен їх крок і порух... Обстановочка зовсім не сприяла духовному просвітленню, то ж ми там довго не затримались. Це лише моє суб`єктивне бачення, можливо ми потрапили туди не у відповідний час.. Тому всеодно раджу при нагоді відвідати це місце!
В кінці тераси б`є потужне джерело, в якому можна набрати води і освіжитися. Далі стежка веде вздовж монастиря і виводить до печерного міста Чуфут-Кале. По дорозі траплялися невеличкі келії, вмуровані у скелю, виднілися монастирські господарські угіддя, городи. Чомусь особливо мене вразив їхній хлів, він був дуже оригінально вписаний у один із горизонтальних гротів на протилежному боці балки, а довкола нього на крутому схилі зосереджено порпались кури.

Трохи далі нам трапився цвинтар дервішів (здається 18 ст.) З нього мало що залишилось. Надгробки, подібні до караїмських, тільки з арабським написами (більшість дуже пошкоджені). Неподалік стояла облаштована криниця, оббита білою ламберією. Але вода в ній якась мутна, то ж навряд, чи її варто пити..
Спускаємося в долинку, і от над нами нависає Чуфут-Кале! Такі собі кам`яні антресолі! Це місце протягом багатьох століть заселяли народи різних національностей і віросповідань. Останніми місто у 19 столітті покинули караїми, що сповідують щось подібне на іудаїзм із елементами тенгріанства і ранніх християнських течій, то ж за містом закріпилася назва "Іудейська фортеця". Тітоньки на вході дозволили залишити рюкзаки, і ми, нічим не обтяжені, могли методично обслідувати практично всі кімнатки і закапелки! Зараз повноправними жителями стародавніх печер можна вважати симпатичних зелених ящірок, які у випадку небезпеки, моментально зчезають у тріщинах стін. Мені попалася навіть двохвоста ящірка! Очевидно, вона втратила хвіст, а при відрощуванні нового сталася якась мутація і їх виросло аж два!

Крізь поселення проходить старовинна дорога з глибокими коліями від коліс тодішнього транспорту. Справа від дороги добре збереглись два караїмські храми - кенаси. На жаль, всередину ми не потрапили, вони закрились за півгодини до нашого приходу. Зліва виходимо до гробниці ханської доньки, а позаду неї відкривається неймовірний вигляд! Справді захопливе видовище! Проте сильний вітер не дає нам довго ним милуватися.

   Натрапляємо на "квартиру" найбагатшого жителя міста, а звідти ніби чути музику.. Спускаємося - справді, серед пустої кімнати сидить молодий (і, треба сказати, дуже вправний) гітарист і грає мелодії із Blackmore`s kingdom. Сказати, що акустика неперевершена - це нічого не сказати! Атмосфера просто неповторна, а з вікон відкривається той неймовірний краєвид на білу скелю! Просто казка! Все! Хочу тут жити! Лишаюся! Від цих всіх вражень і розчулення на очі навертаються сльози... Але заходить нова порція туристів... Щоб остаточно не розревітись і не опозоритись перед людьми, швиденько втікаю на вулицю...

   Місто закінчується воротами. Вони виявились закритими. Що ж, розвертаємось і ідемо тою ж таки старовинною дорогою, з якої зійшли раніше. Дорога оточена на перший погляд добре збереженими мурами і якимись будовами, але при ближчому огляді виявляється, що це все - просто майстерна стилізація із пофарбованої штукатурки і монтажної піни... Ми довго ламали голову, що б це могло бути.. Можливо, декорація до якогось фільму, а може просто місце для проведення ярмарків і фестивалів? Хтось знає?

   Незабаром набрели на великий будинок, який виявився чимось типу ресторану-чайхани і разом з тим караїмським музеєм! Здається, раніше це була домівка якогось дослідника-етнографа. Всередині багато старовинних речей побуту, традиційний одяг, фотографії. Ось так, роздивляючись обстановку, натрапили на невеличкий акваріум з пластмасовими водорослями, що стояв на підвіконні. Біля нього була табличка - "караїмські акваріумні рибки. Зазвичай вони невидимі, але після певної кількості чопрааракиси їх можна побачити.. прохання не намагатися їх годувати".. Ми кілька хвилин осторопіло силувались вловити зміст цього послання... Зрештою, до кімнати зайшла місцева дівчина, то ж ми попросили пояснити, що це за прикол. Виявляється, чопрааракиса - це традиційний караїмський алкогольний напій - суміш виноградної і абрикосової самогонки, настояна на 12-тьох травах і прянощах. Звісно ж ми вирішили спробувати, що то за зілля. Міцний коричневий настій із дуже приємним післясмаком чи то кориці, чи то гвоздики... Рибок ми так і не побачили, але і тих 50г. на двох вистачило, щоб нас моментально розморило на спеці.
   Добре, що ми до цього моменту уже обійшли все місто, так що можна було спускатися і по-трошку шукати місце для ночівлі. Воно швидко знайшлося - велика рівна галявина на середині дороги між Чуфут-Кале і монастирем.

День другий
Бахчисарай - Червоний мак, Коралезькі сфінкси, Мангуп, Мангупське озеро

   Зранку я прокинулася від того, що на даху намета галасливо хазяйнували якісь пташки. А воно й не дивно. Весь намет був просто всіяний всякою мошкарою. Комарів вроді не було, а от мух, мушок, і решти різношерстних двокрилих була неймовірна кількість! Рюкзаки, винесені з намета, моментально вкрилися густим шаром цих істот. Бідолашечки, напевно їм бракувало вологи і солі.. Особливо їм сподобалася полотняна торба, в якій трохи почавилися помідори.. Ми її розвісили на дереві і вона за лічені хвилини перетворилась на якусь фантасмагоричну живу декорацію..
   Цього дня ми планували подивитись ще одне печерне місто, доречі, занесене до списків ЮНЕСКО - Мангуп. Доїхали до Червоного Маку. Там нам приблизно показали якісь гори на горизонті і сказали - ідіть туди, побачите.. Ну що ж.. Ми поплентались у вказаному напрямку по запиленій і розжареній трасі... Врешті дойшли до якоїсь гори із характерною скелястою верхівкою.. Вроді нам на неї показували.. І стежка он якась є.. Проте якось занадто дико і безлюдно, як для такої прославленої історичної пам`ятки.. Я сильно сумнівалась, що це те, що ми шукаємо.. Як він взагалі виглядає, той Мангуп? Але мене звинуватили у надмірних лінощах, то ж довелось таки дертися вгору..
   Якісь ледь помітні стежки розходились у всіх напрямках серед низенького сухого покривленого сосняка і висохлих бордових сироїжок. Трохи карабкаючись догори, трохи з`їжджаючи вниз по крихкому білому грунті, і постійно визволяючи рюкзаки із соснового полону ми, вже повністю виснажені, якось таки долізли до плато. І що? Я ж казала, що то не воно!

Хоча, мушу визнати, скелясті утворення виявились досить мальовничими. Порода дуже мяка і всіяна закам`янілими рештками якихось істот. Вода і вітер надали скелям обтічних форм із чудернацькими ямками і западинами. Тільки вдома я вичитала, що це - так звані коралезькі сфінкси! Гм.. Може не дуже схоже, але у деяких скелях за достатньої уяви можна було побачити подобу єгипетських профілів.. Трошки відпочивши, об`ївши кущик дикого кизилу і надивившись на навколишні краєвиди, вирушаємо далі у пошуках справжнього Мангупу!

   Спустились на польову дорогу і нею вийшли на ферму "Щасливий віслючок". У загоні були сотні віслючків, коней і інших копитних.. Так ось воно що! Ще на горі до нас постійно долітало протяжне "і-ааа" і мене дивувало, звідки це.. Тут на віслюках катають і фотографують туристів.. Часто огрядних туристів. Так що може не такі вони вже й щасливі, ці віслючки.. А от хто по-справжньому здався щасливим - то це маленька чорна свинка, яка вільно гуляла по території і отримувала різні гостинці. Особливо їй пощастило, коли вона зненацька підійшла до якогось хлопчика і в нього чи то з переляку, чи від радості з рук випало величезне морозиво! Не думала, що свині так люблять морозиво! Може й справді люблять, ніхто ж не перевіряє..
   А ще щасливішими були ми, бо дорвалися до холодного квасу!!! Коли напились так, що вже важко було ходити, рушили далі, на штурм загадкового Мангупа.. По-дорозі зустріли якогось дядю Сєрьожу, який розповів, що якраз зупинився на турбазі під Мангупом і з радістю покаже нам дорогу і все розповість! Правда, через погану вимову і манеру перескакувати з теми на тему, ми більшу частину із його розповідей не дуже второпали.. Ну та менше з тим.. Він загітував і нас зупинитись на турбазі, бо ніби-то диких туристів зараз ганяють.. За 20 грн там можна ставити палатку і віддати речі на зберігання. Ще й душ є! А це доречно! Чому б і ні? Наперед скажу, що це було перше і останнє цивілізоване миття за весь похід!
   Ми прийшли у невеличке поселення, оточене типовими горами із плоскими скелястими верхівками. А ще там було озеро! Найбільшим моїм бажанням було решту дня провести у ньому, а сам Мангуп можна завтра подивитись.. Але мене знову присоромили і звинуватили у ліні.. Доведеться мрію про купання відкласти ще на деякий час...

   Взагалі-то на Мангуп можна піднятися безкоштовно, але нас таки засікли і довелось заплатити за квитки.. По дорозі траплялись рештки оборонних стін, старовинний цвинтар, джерело з водою (і навіть з імпровізованим душем!) і ось нарешті плато! Руїни старовинної базиліки, розкопки.. З одного боку, добре, що закінчився підйом, але з іншого - тут мало дерев, довкола тільки розжарена рівнина і невідомо куди іти.. Тобто є кілька розрізнених вказників, але путівничок не був би зайвим.. Нарешті доходимо до краю плато - внизу прірва, красивий краєвид і показник на монастир. Ідемо!

   Спуск до монастиря, м`яко кажучи, не дуже облаштований, але ми все-таки якось злізли (це ж іще вилазити доведеться!). Стежка привела до чудернацьких келій у скелі! Безлюдно, тихо, нікого нема.. Аж ось знизу хтось несподівано крикнув: "а что вы тут ищете?". Ми зніяковіло пояснили, що просто хочемо глянути на монастир.. типу, туристи.. там показник був..
   Пузатий бородатий і з вигляду строгий монах поволі піднявся, глипнув на нас недобрим оком і мені вже, чесно кажучи, здалось, що він нас прожене.. Але ні.. Він трохи віддихався і коли почув, що ми між собою розмовляємо українською, якось ожив і спитав звідки ми. -"З Ужгорода? Серйозно? А я там був!" - і гарною українською почав розповідати, що він із Житомирщини, закінчив українську філологію, а в Ужгород їздив у студентські роки відпочивати на Скалку...
   Трошки розповів історію монастиря. Що на цьому місці ще готами в 3ст. був заснований християнський монастир (хоча він, напевно, трохи перебільшив - скоріше 5 ст.), а потім він був свого роду релігійним центром столиці князівства Феодоро - Дорос (тої що зверху - на плато). Що збереглися фрески десь 7-8 ст. ( в інтернеті - 15 століття), але їх хотіли знищити, щоб не псувати історію хрещення Русі.. Що зараз там числиться 8 монахів, але більшість із них, як правило, живе в долині. Провів невеличку екскурсію, дозволив пофотографувати.. Ніяких хусток чи довгих спідниць не вимагалось..

   І хоча тут теж все нове і пластмасове - суцільна ламберія, кітчова вітражна плівка на вікнах і подібні речі - це місце не справило такого гнітючого враження, як монастир у Бахчисараї. Навпаки.. У цьому всьому проглядала якась самобутність і неповторний колорит..
   Монастирська церква, зовсім малесенька, знову ж таки, вся заставлена пластиковими іконками. На вході - великий портрет царя Ніколая 2 із жінкою. Ну, вони ж типу канонізовані..
   Подивились печеру, в якій збирається вода. Її мало, вистачає лише на пиття монахам, решту подають шлангом згори. Потім мова перейшла на слизькі теми - про політику, про конфесії, злиття з Росією.. Коротше стало ясно, що розмову пора припиняти..
   Подякувавши за прийом, викарабкались знову нагору і вийшли до руїн цитаделі Феодоро. Із надземних будівель вона збереглясь найкраще. За нею почали попадатися підземні "квартири", схожі на ті, що ми бачили на Чуфут-Кале. З деяких "квартир" відкривався просто розкішний краєвид у долину! На поверхні у камені траплялися висічені корита - винодавилки.
   Небо насупилось, десь здалеку долинав грім, схоже от-от почнеться злива з грозою. Але чого нам боятися? Стільки схованок навколо! Вибирай будь-яку! Проте дощу так і не було. Плато по-троху почало звужуватись і на самому краєчку цього "язика" виявилось вартове приміщення з панорамним кругозором, а під ним - в`язниця.

Спустились ми остаточно виснажені і страшенно запилені! Ноги до колін взагалі набули незрозумілого відтінку з плямистими візерунками.. Так що першим ділом - в озеро! Вода такого кольору, ніби до неї долили молока і трохи зеленки. Зате вона прохолодна і швидко повернула нас до тями. А ще прийшло усвідомлення голоду!

   То ж наступним пунктом у нашій програмі стало відвідання чайхани із дегустацією місцевої кухні! Виявилось досить дешево, чисто, ситно, по-домашньому.. Ще б музику якусь етнічну.. А головне - за 10 грн там давали 2 літри чаю, зеленого із місцевими травами! Сказали з лимонником, але мені здається, це щось типу меліси було.. Та яка різниця? Смачно ж! Замість цукру до чаю додавались якісь білі і рожеві цукерки.. Після вечері, цього чаю і ще на тих традиційних лавицях у напівлежачому положенні мене так розморило, що я ледве-ледве втримувалась, щоб не задрімати...
   Єдине, на що залишалось сил - втримати в голові послідовність необхідних дій - доповзти до турбази, поставити намет, піти в душ і спати.. Ще не стемніло зовсім, а ми вже вляглися. О! Який кайф після такого дня прийняти горизонтальне положення і поринути в теплі обійми Морфея! А завтра раненько-раненько треба буде встати, піти пофоткати озеро і покупатися, поки нема людей!
   Але далі все пішло не за планом..

   Справа в тому, що дядя Сєрьожа так щиро наполягав, щоб ми розклали свій намет поблизу його, що нам незручно було відмовлятись. Сказав, що у них там така хороша спокійна компанія, сімейні люди з дітьми... Спочатку справді було тихо і спокійно. Ми навіть подумали, що всі вже сплять.. Але.. Згодом та компанія почала звідкись повертатись і до нас дойшло, яку дурницю ми впороли.. Поки була просто дружня вечеря і попойка з розмовами - то ще нічого. Єдине, що дошкуляло - постійні запрошення приєднатися. А потім в цій компанії звідкись намалювався такий собі 18-літній самородок авторської пісні-бард.. І почалося.... Старші так його розхвалювали, що "талантлівий рєбьонок", видно, увійшов у смак і вже не міг спинитися.. Спочатку переспівались всі пісні, які тільки можна було прогорланити під гітару, починаючи від повоєнних років і до тепер, а потім... все пішло по другому колу..

День третій
Севастополь, Херсонес, Фіолент, Яшмовий пляж

   Одним словом, рано-раненько встати ніяк не вийшло.. Та й у такому невиспаному стані зовсім не кортіло лізти у холодну воду..
   Трошки поспілкувавшись із наглядачкою турбази, тьотьою Машою, вияснили, що озеро штучне, а раніше на його місці стояла старовинна церква. І що там іноді навіть трохи видно руїни. Правда, вода весь час білувата і мутна через місцеву породу. Недивлячись на те, що Тьотя Маша всю ніч пригощалась в компанії дядька Сергія, вона виглядала досить бадьорою. Виявляється, вона підробляє, доглядаючи за турбазою, а крім того, її кличуть обмивати померлих у сусідні села, бо вона до смерті спокійно ставиться.... З того і живе..

   Зловили на трасі вщент набиту маршрутку і в напіввисячому положенні поїхали у Севастополь. Там ми відразу вирішили оглянути Херсонес.
   І ось воно! Море! Мене, глибоко континентальну людину, зустріч із ним кожен раз якось по-особливому хвилює, наче це вперше, наче якесь відкриття у дитинстві! Яке ж тут красиве узбережжя! Глиби світлого каменю і неймовірного глибокого кольору морська вода!
   Полазивши по руїнах Херсонеса, подивившись музейну експозицію, вирішили якомога швидше добратися до якого-небудь пляжу і вже не вилазити з води! Спека стояла неймовірна! Поїхали на мис Фіолент із його прославленим яшмовим пляжем. Трохи маршрутками, трохи пішки і ось ми вже стоїмо над вузенькими сходинками, які хвилястою змійкою ведуть вниз до моря. Це старовинні сходи, і їх там десь 800 штук!! Знизу ледве-ледве піднімаються виснажені морем і сонцем відпочивальники. Трошки насторожує думка, що нас цей етап теж іще чекає попереду, крім того, нам доведеться підніматись з рюкзаками.. Але то буде потім! Зараз швидше у воду!

   На пляжі виявилось дуже багато людей і... сміття.. Ми постарались відійти якнайдалі від центру. Там може не так зручно на камінні вмощуватись, зате чистіше і трошки більше місця. Вода приємно вразила своєю чистотою і прозорістю! Найзахопливішим заняттям стало розглядання дна! Величезні каменюки, порослі різною морською рослинністю, утворювали загадкові лабіринти, по яких поважно пропливали рибки, а поміж брилами яскравою бірюзою світилися плеса сніжно-білого піску!

   Починало вечоріти, пляж по-троху пустів, можна було вже шукати місце під намет, але місцеві наглядачі пояснили, що це категорично заборонено. Гроші теж не помагали.. Сказали, хіба що ми перепливемо за скелю, де є дикі пляжі.. Але ми все-таки вирішили піднятися нагору і там пошукати кращої долі.. Скоро ми її знайшли і вмостилися у затишному містечку над прірвою. Попереду - море, зліва - монастир Св.Георгія, справа - мис Фіолент і військова частина.. Краса!
   Але вже в потемках до нас підійшов якийсь чоловік і пояснив, що це - територія монастиря, то ж якщо ми все ж хочемо залишитись, він би попросив піти до їхнього настоятеля і офіційно попросити дозволу, а крім того, було б непогано, якби ми допомогли в монастирі якоюсь роботою, або принаймні пожертвували якісь гроші... Ми відкупилися грошима..
   Вечір видався чудовий! Легенький теплий вітерець ледь чутно шелестів листям на низеньких покручених деревах, десь далеко внизу у прірві чувся шум хвиль. Простір такий довкола, що аж дух захоплює! Над морем встав майже повний місяць і воно, відбиваючи небесне світло, ніби саме світилося зсередини! Справа чорним клином у нього врізався Фіолент. А зорі, здавалось, висять на відстані витягнутої руки! Так би розчинитись у цьому всьому, дивитись і слухати..

День четвертий
Яшмовий пляж, Балаклава, генуезька фортеця Чембало, Срібний пляж

   Зранку ми знову сходами спустилися вниз. Море було спокійнішим, ніж напередодні і від цього ще прозорішим. Пливучи, складалось враження, що це просто гігантський акваріум із мистецько оформленим підводним ландшафтом! Ніби це не вода зовсім, а якийсь розтоплений кришталь. Все видавалось ближчим ніж є насправд.. Здавалось, ось-ось простягнеш руку і зловиш онту рибку, або дістанеш ногою ось цей камінь.. а пірнеш і виявляється, що він на кілька метрів далі..
   Після обіду ми сіли на катер, яким попливли до Балаклави. Він зупиняється біля дуже мальовничої скелі. Вона складається з мініатюрних базальтових стовпчиків, які віялами розходяться у різних напрямках і ще й розфарбовані у різні відтінки! Подібний свідок вулканічних процесів знаходиться і на деякій відстані у морі - скеля Св. Георгія (на ній встановлено хрест) теж складена з подібних стовпчиків.

Катер супроводжували зграї чайок, які на льоту схрумали майже весь запас нашого хліба. Час пролетів зовсім непомітно і ось ми уже у Балаклаві. Завод, чи то ремонтну майстерню атомних човнів вирішили пропустити.. Поїли у якійсь столовій, купили продуктів і потьопали на генуезьку фортецю - Чембало. Вона була вся у риштуванні, тому особливо не приваблювала, але краєвид звідти відкривається шикарний! Вміли ці генуезці вибирати стратегічні місця для своїх цитаделей!

   Від фортеці рушили далі у пошуках Срібного пляжу, розрекламованого нашими друзями як ідеальне місце для ночівлі і відпочинку. По дорозі познайомились з двома подорожніми: хлопця звали Микола, а двічину - Ірися, які, виявляється, теж збиралися заночувати на Срібному! Разом буде веселіше! Поки дойшли, поки спустилися, уже вечоріло.. На пляжі стояли в купочці кілька наметів. Пізніше нам стало зрозуміло, чому вони були так тісно поставлені. Місцеві "начальники" пляжу пояснили, що через указ Януковича про пожежну безпеку, ставити намети заборонено, але за певну плату вони закриють на це очі.. Якщо ж ми не хочемо платити, то можемо спробувати якось примоститись за он тим каменем... Якраз за он тим каменем місця для наметів уже не залишилось.. То ж ми вирішили почекати, поки остаточно не стемніє і розкластися трошки перед тим каменем... А доти ще можна скупатись. Море тут уже зовсім інше! Через часточки місцевої породи, вода сірувата і мутна, та й сміття трохи плавало.. Нарешті стемніло і ми примостилися ночувати..
   Але нам знову не пощастило із сусідами.. Чи то південний темперамент так проявляється.. Ну і без алкоголю не обійшлось.. Одним словом, довелося півночі вислуховувати сварку якоїсь подружньої пари.. Власне, це була не сварка - а свого роду витвір мистецтва! Я й не уявляла, що можна сваритись такими словами! Стільки ненависті, вкладеної у кожну букву, я ще не чула! Якби мені довелося вислухати хоча б десяту частину із того, що "благовірний" наговорив своїй "коханій"... я би... я б... не знаю, що б я зробила... А вони, схоже, до ранку вже й помирилися...

День п`ятий
Балаклава, 5-й кілометр, Алупка, Кацивелі

   До обіду ми купались, спілкувались і роздивлялись карту із нашими новими знайомими, наминали кавун із виноградом, аж тут до нас підійшов один чоловік, пан Олександр, і запропонував підказати хороші місця для ночівель. Чому б і ні? Він так багато розповідав і називав різні місця, що нам це все просто в голову не вкладалось, але дещо все-таки запало в пам`ять.
   Ближче до обіду на пляжі ставало все людніше. Катер кожну годину привозив нову порцію відпочивальників, та й сонце пекло немилосердно, так що ми вирішили рушати далі. Попрощавшись із нашими новими знайомими у Балаклаві, поїхали на 5-й кілометр. Маршрутка зсередини до самої стелі була любовно обклеєна фотографіями різних кримських краєвидів! Цікавий спосіб самовираження у водія! Потім сіли на автобус до Алупки, хотілося глянути на палац Воронцова.

   Поки подивились палац, побродили по парку, по місту, вже непомітно й звечоріло. І де б його заночувати? Згадали, що Олександр згадував якийсь пляж у Кацивелі і дуже його нахвалював. Приїхали ми у те Кацивелі уже затемна. Трохи часу пішло на те, щоб розібратися, в якому напрямку шукати потрібне місце. Зрештою вийшли на бетонну набережну, яка тяглася уздовж узбережжя і нам підказали, куди ходять люди з наметами. Скоро ми побачили величезну недобудовану споруду - ось це і є потрібний орієнтир, про нього нам розповідали. Це мав бути грандіозний санаторій, але щось не склалося.. Такі колосальні ресурси вбухані! Жах!
   Чесно кажучи, перше враження від пляжу не сильно порадувало. Бетонна набережна, хвильорізи, величезна бетонна бандура на задньому плані.. Але нам головне якось переночувати. Декотрі відрізки пляжу між хвильорізами були дуже вузенькі, або складалися з величезних камяних брил, так що не могло бути й мови щоб розкладати там намет. Нарешті ми знайшли непогане місце, де уже стояло кілька палаток. Поки ми навпомацки (ми так збиралися в похід, що не взяли із собою ліхтарика! Добре, що наші походеньки припали на період повного місяця, так що його відсутність нам не дуже дошкуляла.) розбирали речі, до нас озвався якийсь чоловік із сусіднього намета. Як завжди, стандартний обмін люб`язностями, жарти, розпитування звідки.. Аж тут він каже: "О! старі знайомі! Ви мене не впізнали? А я впізнав!" То виявився той Олександр із Срібного пляжу, який нам і порекомендував зупинитись у Кацивелі! Ну то ж треба!!! Світ тісний, а Крим ще тісніший!

День шостий
Кацивелі, Ластівчине гніздо, Сонячна стежка, Лівадія, Ялта, Перевальне

   Нарешті вдалося прокинутися досить рано! Небо вперше за ці всі дні було вкрите хмарами. Схід сонця розмалював їх у неймовірні фіолетово-жовто-рожево-зеленкаві кольори, які мінялися просто на очах! При денному світлі місце уже не справляло такого гнітючого враження як напередодні. Світло-сіра рівненька галька із вкрапленнями жовто-рожевої яшми, надзвичайно чиста і спокійна вода.

   Я відразу ж пішла "досліджувати" морські глибини. У яскравих косих променях ранкового сонця гасали численні зграйки маленьких сріблястих рибок і повільно пропливали дивного вигляду медузи, по яких, як по космічних кораблях, смужками пробігали райдужні вогники. Спочатку мені здалось, що це сонячне світло так відбивається, але ні, то вони самі світяться! Яка ж то краса!
   Знову ж таки, ближче до обіду пляж повністю окупували місцеві туристи, рибок розігнали, воду скаламутили.. Так що нам пора далі..
      Доки ми дойшли до центу містечка, почався дощ. Неспроста ті хмари зранку зібралися! Ми сховалися у місцевій чайхані і поки пообідали, поки позаряджали мобілки, дощ якраз перестав.

   Наступним пунктом стало Ластівчине гніздо. Чи ми неправильно вийшли з маршрутки, чи не на ту маршрутку треба було сідати, але довелося ще добряче спускалися з траси до нього. Тут напевно найбільше за всю подорож відчувався дух голої туристичної комерції.. І наскільки мене це місце приємно вразило в дитинстві, настільки здалось мені якимось холодним цього разу.. Людей тьма, всяких будок із неймовірною кількістю сувенірів ще більше.. Місце, звичайно, красиве і краєвиди розкішні, але атмосфера якась неприємна, місцеві працівники непривітні..

   Від Ластівчиного гнізда через трасу починаються сходи, які згодом виводять на "Сонячну стежку" (до радянських часів - "Царська стежка"), яка сполучає його із Лівадійським палацом. Раніше це був популярний маршрут кінних прогулянок для вельмож.
   Власне, нічого такого особливого у цій стежці нема. Де-не-де відкриваються симпатичні краєвиди, а в основному весь шлях проходить у приємній тіні дерев. Розпечені сосни і ялівці поширювали навколо себе густий хвойний аромат, до якого звідкись примішувались ледь помітні нотки меду і, чомусь, ванілі... Як я не намагалась визначити, що ж це так пахне, мені не вдалось. Але запах був як від тістечок! Після 7-ми кілометрів такої ароматерапії ми нарешті вийшли до Лівадійського палацу.
   Там якраз проходила виставка Гапчинської. Я давно хотіла глянути на її роботи вживу, а тут така несподівана нагода! Мені сподобалось! Не те, щоб я була її фанаткою, але все ж щось у ній є, що б там не казали... Трішки втамувавши культурний голод, поїхали у бік Ялти.
   Планували за цей день ще й Масандрівський палац оглянути, там ніби десь поблизу заночувати можна. Але зрештою вирішили, що час уже починати штурм кримських гір і краще зайнятись цим уже завтра зранку! Тому ми сіли на ялтинський тролейбус і поїхали у Перевальне. Доречі, тролейбусний маршрут Ялта - Сімферополь - найдовший у світі - 86 км! Олександр досить докладно описав хороше місце для ночівлі (поблизу є магазин, джерело з водою і все таке) з якого зручно підніматися на Чатир-Даг. Проте у тролейбусі виявилось, що Перевальних є аж 4! І котре з них нам потрібне? На щастя, водій тролейбуса виявився уродженцем Перевального, то ж так-сяк описавши йому куди ми збираємось, він порадив де нам краще зійти.

   Було вже зовсім темно. Поселення практично не освітлювалось. Якось знайшли потрібний магазин (він ще був відкритим, повезло!), купили деяких продуктів.. Але коли продавщиця почула, що ми зібралися в гори, порадила цього не робити, бо ще досі не було дощу, а отже указ Президента в силі. Підніматися в гори категорично заборонено, місцеві лісники суворо контролюють територію і штрафують.
   Заночували на якомусь полі поблизу річки. Єдиним нашим джерелом світла був повний місяць, та й той час від часу трохи ховався у хмарах, а крім того, от-от мав зайти за гору (це тобі не відкриті простори біля моря). Треба було поспішати, щоб встигнути, поки не стало зовсім темно.
   Серпневі ночі бувають несподівано холодними! Довелося натягнути на себе всі речі, але і це не допомагало.. Ставало все холодніше і вогкіше, ще й якась мряка накрапала...  До такого ми не були готові.. Одного спальника на двох було явно замало. Я фізично відчула що таке тепло - це така густа рідина, яка крапля за краплею витікала з мого тіла.. Горе-туристи! Який сором! Змерзнути в Криму по-серед літа! Ще бракувало що-небудь собі простудити!

День сьомий
Перевальне, Алушта, Веселе

   Добряче намерзнувшись і практично не спавши, закляклі від незручних поз і трохи деморалізовані, вирішили, що гори, напевно, варто відкласти до кращих часів. Вони ще постоять, нікуди не дінуться.. Та й карти у нас лише дуже приблизні, і на штраф нарватися не хотілося..
   Поки ми розкладали речі для просушки, я помітила, що до нас біжить зграя якихось собак.. Стоп, це не собаки! Що ж це таке? Та це ж свині! Справжнісінькі свині! Мама з поросятками! До того ж поросятка всі різного розміру.. Звідки вони взялися?
   Спочатку вони обережно здалека на нас дивились, трохи підходили, потім втікали. Ми їм кинули шматок хліба. Їхня мамаша взяла на себе роль дегустатора і, очевидно, дала добро, бо малеча осміліла і почала підходити все ближче і ближче. З кожним шматком хліба ми все більше входили до них у довіру і вони почали поводитись ну справді по-свинськи! Пробували на зуб рюкзаки і інші розкидані речі. Доводилось слідкувати, щоб вони нічого не потягли. Мамаша таки вкрала наш кульок зі сміттям і довелось за нею трохи побігати, щоб відібрати. Там всеодно нічого їстівного не було, вона б тільки насмітила.

Зївши весь хліб, який ми напередодні приготували для гір, вони втратили до нас інтерес і почимчикували далі у своїх невідкладних поросячих справах.

   Я спустилася до річечки, яка виявилась невеличким гірським струмочком. Хтось склав із камінців греблю, видно діти робили собі трошки глибші "ванни" для купання. І серед цього каміння я помітила змію. Голова і хвіст були затиснуті між камінням, а решта тіла звисала безвольною петлею, яку течія холодної води коливала у різні боки.. Ой, як шкода, подумала я.. Мертва.. Напевно її камінням придавило.. А може дітлахи познущались.. Я почала розбирати завали навколо неї, але виявилось, що вона жива-живісінька! Чудернацька манера приймати ванни, скажу я вам! Шкода, що під рукою фотоапарата не було. Зрештою вона втекла від мене і сховалась у корінні під берегом. Якийсь водяний вуж, напевно..
   Ми повернулись до вчорашнього магазину, місцеві жевжики уже пригощалися там чимось міцним, а ми випили гарячого чаю і поїхали все тим же тролейбусом до Алушти.
В Алушті виявилось, що нам доведеться чекати автобуса ще кілька годин, то ж ми вирішили пройтися по місту. Натрапили на якусь вежу - очевидно, рештки ще однієї генуезької фортеці, а більше нічого такого і не побачили. Самопочуття у мене починало погіршуватись. Першило в горлі, ніс закладало.. Тільки б не захворіти після тої нашої ночівлі!

   Нарешті ми поїхали покрученою серпантинною дорогою у Веселе. Це місце нам теж підказав Олександр. Невеличке поселення розкинулося у своєрідній "тарілці" між скелястими горами, вкритими рідкою рослинністю. А дно цієї "тарілки" повністю, куди сягало око, займали виноградники!
   Воду набрали у гарно облаштованому джерелі. Потрібно було спуститися сходами і там внизу у прямокутному приміщенні, вимощеному каменем із татарськими написами (можливо поезією?), сильним напором текла холоднюща вода. А дахом слугував густо переплетений виноград з якого звисали величезні чорні грона! Відразу видно, що місцеві люди чудово знають ціну воді! Здається, що потрапив у зовсім інший світ! Такий прохолодний і вологий мікроклімат! Аж не хочеться знову вилазити на спеку!
   Ну що ж, пора до моря! Але до нього довелось іще іти майже 5 км.. Траса вела вздовж виноградників і випалених схилів, порослих дикими каперсами. Сонце припікало, а у мене, схоже, по-троху починала підніматись температура.. Тільки не це!
   Чесно кажучи, вигляд пляжу досить-таки вразив! Вздовж узбережжя на кілометр розтягнулась густа вервичка наметів і машин! Мені ще нічого подібного бачити не доводилось! Ми ледве-ледве знайшли невеличку прогалину, щоб якось вмоститися!
   Через температуру мене то кидало в жар, то морозило. Як тільки я ступила у воду, по всьому тілу пробігли такі колючі мурашки, що стало зрозумілим: купанню на сьогодні - зась! Незважаючи на спеку, я замоталася у спальник і забулася у хворобливій дрімоті. Ну все, відпочинок зіпсований, вирішила я. Але помилилась!

До вечора розпечене морське повітря, очевидно, зробило свою справу і мені стало значно легше. Я пішла поплавати і як виявилось, дуже вчасно, бо якраз проходили збирачі "данини". З`ясувалося, що пляж тут платний, але через велику кількість людей, вони не запам`ятовують, у кого взяли гроші, а у кого - ні. То ж якщо когось не виявиться "вдома" - пропускають. Невелика економія, але приємно! :)

День восьмий
Караул-Оба, Новий Світ, Судак

Зранку ще трохи скупнулись і рушили у напрямку гори з двома рогами - Караул-Оба, недарма її ще Носорогом називають! По ній ніби-то проходить цікава стежка з гарними краєвидами, якою можна дістатись до Нового Світу.

Стежка справді виявилась дуже мальовничою! Гострі прямовисні скелі, покручені дерева, неймовірний вигляд на море! Нею ми вийшли до мису Капчик. Нажаль, на край мису нас не пустили. Бачте, там внизу люди купаються, а ми можемо їм на голову скляну пляшку або камінь кинути..

   Далі пішли Голіцинською стежкою по-під горою Коба-Кая. На стежці було просто море народу і протискуватись із рюкзаками було не так уже й просто. По-дорозі натрапили на грот, в якому колись очевидно тримали вина.
   А ось і Новий Світ. Звідси ми поїхали на Судак де планували оглянути знамениту фортецю - Солдайя.
   Вхід до фортеці виявився збіса дорогим - 80 грн! І це тільки тому, що якраз проходив якись-там історичний фестиваль. Зате трохи збоку у паркані була дірка, через яку двоє кмітливих дядків запускали по 40 грн. Теж дорогувато, але раз ми вже сюди приперлися...
Поки облазили фортецю, почалася вечірня театралізована історична вистава. Але мені, чесно кажучи, не дуже сподобалось..

   Непомітно звечоріло, і треба було подумати про ночівлю. Нам підказали місце для кемпінгу, але коли ми побачили, скільки там народу, вирішили пошукати щось інше.. Недалеко від траси різко вгору починався якийсь заказник із місцевою флорою. І хоча рельєф там досить складний, все ж вдалося знайти затишну рівненьку місцинку під соснами. Повечеряли, розклались, полягали спати, аж раптом десь неподалік знову хтось почав сваритись. О ні! Тільки не це! Невже нам знову доведеться вислуховувати вияснення стосунків!?? Але, нащастя, цього разу тривало недовго. А потім прийшли ще якісь дві дівчини і вирішили заночувати біля нас. Вірніше, нас вони не відразу й помітили. Хвилин десять вмощувались, розмовляли між собою і тільки потім побачили наш намет, хоча були в якомусь метрі-півтора від нього! Значить, ми таки добре сховалися! :)

День дев`ятий
Коктебель, Феодосія, Орджонікідзе

   Зранку ми постаралися тихенько зібратися, щоб не побудити дівчат, які ще спали, з головою замотавшись у спальники.
   Цього дня вирішили поїхати у Коктебель, щоб звідти піднятися на Карадаг. Це місце з дитинства огорнуте для мене якоюсь міфічністю. Навіть не знаю, через що. Чи то хтось щось розповідав, чи десь щось вичиталось..
   Проте виявилось, що по-перше підніматись потрібно не з Коктебеля, а з іншого боку гори, по-друге, все ще діє указ про пожежі, так що підйом туди взагалі заборонений! Єдине, що можливе - це водні екскурсії на катері.. Така перспектива нас не дуже приваблювала, то ж Карадаг, як і Демерджі із Чатирдагом, разом із печерами вирішено відкласти до кращих часів..

   А ми попрямували до Феодосії! Для мене пунктом "мусай" у цьому місті була галерея Айвазовського. Чесно кажучи, я чекала, що експозиція буде більшою.. Та й освітлення ніяке. За таку плату могли б уже краще обладнати виставкові зали..

   Далі на нас чекала чергова генуезька фортеця. От же ж ці генуезьці.. Добряче наслідили свого часу.. Колись Кафа була просто грандіозна за розмірами і могутністю, але зараз від неї залишився лише добрячий шмат стіни з кількома вежами і декілька невеличких вірменських храмів на місці вірменського кварталу. Випалена пожухла трава і кам`яні церковці на фоні фортечної стіни справляли враження якоїсь відірваності і законсервованості в часі. В одному храмі був включений надзвичайно гарний запис жіночого хорового співу, який лагідно заливав всю долинку і доповнював атмосферу. Я знову мало не розплакалась від розчулення..

   Доречі, вважається, що саме звідси на Європу поширилась епідемія чуми, відома як "чорна смерть". Під час одної з облог, монголо-татари катапультували за фортечні мури тіла померлих від чуми одноплеменців. Така собі середньовічна бактеріологічна зброя. Коли всередині стін почався мор, населення здалося і втекло на батьківщину, в Геную. Так збудники чуми поширились по Середземномор`ю, і потім наробили неабиякої пакості у всій Європі.

   Нас перестрів місцевий фанатик-краєзнавець, мало не член Британського наукового товариства (йому не вистачило грошей на членські внески) і намагався впарити свою книжечку. Від нього ми дізналися про так званий англо-індійський телеграф, який проходив 11 тис. км із Лондона в Калькутту, зокрема територією Криму. Стовпчики із кабелем прокладала свого часу фірма "Сіменс". Телеграф діяв із 1868 до 1931 року. Не знаю, як там із кабелем, а за стовпчиками, виявляється, ведеться справжнє полювання!

  Далі ми пішли на пошуки ще двох вірменських церков, котрими славиться Феодосія. Одна з них, досить велика і старовинна, виявилась зачиненою, а в іншу - біля могили Айвазовського, нам вдалося зайти. Ззовні і зсередини у її стіни вмуровані хачкари - традиційні вірменські різьблені камені-надгробки. Для чого їх вмуровують у стіни я не зовсім зрозуміла. Хоча це, здається, не завжди надгробки, часто просто своєрідні пам`ятні дошки. Всередині фотографувати не можна, а шкода. Напівтемний строгий інтер`єр з масивними кам`яними стінами і прекрасними різьбленими хачкарами таки справляє враження!

   Потім ще подивились старовинну мечеть. Правда, всередину не заходили, якось незручно було. Хто знає, які там порядки для дівчат... А в чужий монастир зі своїми правилами, як відомо, не лізуть.. Зате позаглядали крізь вікна. Нічого цікавого..
   Нарешті, уже наприкінці походу, ми купили більш детальну карту Криму. Трошки її вивчивши, вирішили ночувати в Орджонікідзе. Спочатку ми полізли на гору біля селища, бо на новій карті там був позначений кемпінг із водою, але потім побачили, що внизу є чудові пляжі, то ж спустилися до води. Згори відкривався чудовий краєвид на Карадаг, який чорнів у променях заходу сонця.

День десятий
Орджонікідзе

   Зранку просто неможливо було не прокинутись від пронизливих криків величезних наглих чайок, які обстежували узбережжя у пошуках чогось їстівного. Декотрі перекидали знайдене сміття, дехто сварився і кусався, а дехто займався ранковим вмиванням у морі. Це для мене стало відкриттям! Я не думала, що чайки купаются! Хоча, якщо замислитись, то чого це мене раптом так здивувало?

   Цього дня вирішили вже нікуди не їздити, а просидіти весь день на морі! Місце виявилось гарним, людей навіть в обід було не занадто багато. Лише в саму спеку ми вийшли в місто, попити квасу з пивом, трохи перекусити, оглянути місцевість. Хотіли прогулятись на край мису Кіік-Атлама, але там виявився якийсь військовий завод, то ж дорога була перекрита. Невже обов`язково будувати ось такі штуки у найживописніших місцях? Як на зло! Але з іншого боку, часто саме на військових територіях найкраще зберігається червонокнижна флора і фауна. Інакше її б уже всю давно затоптали..

День одинадцятий
Вертаємось додому!

   Зранку нас знову розбудили живі будильники - чайки, вони вкрали наш пакунок зі сміттям і голосно сперечалися кому ж він дістанеться.
   Після чайок, вздовж узбережжя в пошуках сміття пройшовся якийсь чоловік. Виявляється, у нього якось не склалося з дружиною, вона його вигнала практично на вулицю, то ж він все літо прожив на пляжі, а за догляд і прибирання місцева адміністрація виділила йому якусь зарплату. Біля його халупки височіли величезні купи відсортованих пляшок та іншого сміття. Цікаво, як його звідти потім забирають? Навколо ж досить круті скелі - транспортом не заїдеш! Може катером?
   Покупавшись наостанок і сказавши морю "па-па" рушили знову на Феодосію, а звідти - на Сімферополь.

У Феодосії на ринку купили фруктів на дорогу і гостинців додому. Особливо вдалим придбанням виявилося розливне бахчисарайське червоне вино! В одному його ароматі можна було втопитися! На жаль, таке ж пляшкове вино, куплене потім у магазині, повністю розчарувало.. Ще одним цікавим сувеніром, купленим у Сімферополі, виявилось мило місцевого виробництва на місцевих ефірних оліях і сакських грязях. Шкода, що в Україні мало подібної власної продукції..

Крим приємно здивував транспортом! Набагато все краще організовано і злагоджено, ніж на Закарпатті, яке теж ніби-то претендує на звання туристичного краю.. Та й ціни за проїзд трохи нижчі (якщо порівнювати приблизний кілометраж).

Шкода, звичайно, що на час поїздки припав той указ про пожежі, який накладав деякі обмеження у пересуванні. Але може й справді розумно було перестрахуватися, щоб не повторилось те, що було в Росії.. Можливо це і на краще, що ми не потрапили гори: буде привід вибратися туди ще раз. Крім того, для гір напевно варто вибрати інший, не такий спекотний, сезон..
Але загалом відпочинок дуже навіть вдався! А вражень назбиралась велика-величезна купа!
Особлива подяка - Андрієві і Квєті. Саме вони своїми фотографіями і розповідями про Крим надихнули на цю поїздку! ;)

Чорногора

2010-08-07T17:46:00.002+03:00

Збулося! Мій перший "серйозний" похід! :)

На Чорногору хотілося давно, але, якщо чесно, остаточно підштовхнуло до дії не так бажання побувати там, як потреба випробувати себе в кількаденному поході з повноцінним ваговим навантаженням. Хто в курсі, той знає :)

Отже. Похід планувався на 4-5 днів. Збирались пройти від Петроса до Попа Івана Чорногірського, починаючи в Квасах і закінчуючи в с.Луги. Кількість учасників - 2. Ступінь досвідченості - чайники :) Не виключалася імпровізація, так як досвіду мало, карта - так-собі, а погода в горах - хто її знає...

Напередодні купили мені більш-менш солідний рюкзак на 75л. (досить було халявнічати з малесеньким рюкзачком), набрали їдла на невеличку армію і гайда!

День перший

Пригоди зустріли нас вже на ужгородському автовокзалі. Місць в наміченому автобусі не було:(... Який дебіл придумав пускати на Ужгород-Рахів малюсінькі маршрутки, перероблені з вантажних і так напічканих сидіннями, що коліна до підборіддя доводиться задирати?? Там люди ледве влазять, про те, щоб кудись втиснути багаж нема й мови! Надодачу до цього якась жахлива музика на всю катушку, духота, сморід... Що ту скажеш? У правильному напрямку розвиваємо закарпатський туризм!!!

Вирішили сісти до Солотвина (така ж сама маршрутка), а там якось добиратись, але вже в Хусті нам попався пазік на Рахів, то ми вирішили зразу в нього пересісти. По дорозі до автобуса довелось подолати натовп наглих циган-попрошайок, що аж пашіють свіжістю і здоровям (на відміну від нас після кількох годин у задушливій атмосфері)! Встидалися би...

Нарешті ми в Рахові! Перекусили булочками і свіжокупленим на мості молоком та й поїхали у Кваси. Виявилось, що вийшли трохи зарано, то ж довелось ще по трасі тьопати. В канаві біля дороги догори ногами валялась туша величезного білого пса... Напевно, вівчарський. Ми подібних потім на полонинах бачили.

Люди у Квасах надзвичайно привітні і говіркі. Скоро ми вже натрапили на потрібну нам дорогу, яка веде на Полонину Менчул (Менчіль). Перші метри підйому давались надзвичайно важко! Але ми це зробили! Коли трохи піднялись, відкрився чудовий вигляд в долину, на село і Свидовецький хребет, огорнутий хмарами. Там зустріли старого гуцула з внуком, що верталися з грибів. Розговорились трохи. Приємні люди.

На Менчулі виявилось ціле вівчарське містечко!

На схилах паслись поважні корівки, не сильно звертаючи на нас увагу.

За "містечком" якось не помітили роздоріжжя і пішли не в той бік... Уже так непогано пройшлися, познайомилися з вівчарськими песиками, аж тут нам сказали, що ми ідемо уна Полонину Конець і фактично знову спускаємось у Кваси, а якщо нам на Петрос, до доведеться вертатись...

Довелося ще раз привітатися з песиками. Цікаво, а для чого їм такі колючі ошийники? Вони терлись до наших ніг, намагаючись почухати шиї, боляче шкрябаючись.. На тілі у них багато слідів від поранень. Видно, не солодко їм там доводиться... Та й харчуються вони, судячи з екскрементів, переважно жуками і поліетиленовими кульками.... Тим не менше, це дуже добродушні сотворіння, охочі до людського спілкування і ласки!

Зрештою знайшли потрібний поворот. І як ми його прогавили? Там же ж показник стояв???

Починало вечоріти. Останні промені сонця, прориваючись крізь хмари ніби сканували долину на предмет хороших і поганих вчинків...

Надії подолати за сьогодні Петрос потрошку танули... Більше того, почали закрадатись підозри, що ми не знайдемо підходячого місця для ночівлі. Погода псувалася, а навколо лише крутий схил і суцільні зарослі вільхи. Нарешті показник повідомив, що попереду місце для кемпінгу. Ним виявилась досить велика рівнесенька поляна між горами, яка ніби нависала над долиною, з чудовим краєвидом і з якоюсь дерев`яною хибаркою і навіть з туалетом!!! А трохи далі шумів спадаючий струмочок.

Можна було іти далі, але хто його знає, як і що там попереду. А тут таке місце. Сміття, правда, біля тої колиби багацько... Та що поробиш? Вирішили залишитись. Хмари пролітали над нами з неймовірною швидкістю, постійно погрожуючи зливою. Але що нам тепер до того? Намет стоїть, мівіна вариться... Власне, закипятити воду нам так і не вдалось через вітер, але і так чудово! Я такої смачної мівіни зроду не їла :)

День другий

Вночі таки була злива, а вітер не вщухав ні на хвилину, постійно змінюючи напрям. Наметом так трусило, що здавалось, то хтось ззовні стоїть і навмисно його розхитує. Важко сказати, що ми спали тієї ночі...

Нарешті настав ранок!

На полянці де-не-де були первернуті пласти землі. Можливо, то корови так "розорали" землю, а може туристи щось чудили, не знаю. Я помітила, що в грунті біліють якісь невеличкі кульки. Придивилась. Та ж то цибульки шафранів! Гріх було давати їм там висохнути і загинути! Тепер у мене на городі ростимуть справжні чорногірські шафрани!

Помившись у "водопадику" ідемо далі. Незабаром дійшли до ще одного роздоріжжя, на якому стояв недавно витесаний столик з лавицями і позначкою КБЗ. Довго сперечались, куди іти далі. Моя взяла! І добре зробила! У нас була із собою книжечка Ямалова і не дуже якісна карта... Ямалов нам не міг допомогти, бо він на Петрос з іншого боку вилазив, а карта... Ну на ній важко було щось розгледіти....

Та все ж, ми таки трохи протупили, бо напевно звідти треба було починати вилазити на хребет, а ми цього не зробили і довелось іти довжелезний обхід, який все-таки завершився карабканням "в лоб"...

Зате які там краєвиди. Тиша! Лише далекий передзвін овечих дзвоників трошки її порушує і створює неповторну атмосферу! Не можеш зрозуміти, чи то насправді, чи тільки причулося... От би там стояти, вглядатися, вслухатися... Але мою замріяність грубо переривають нагадуванням, що треба іти далі...

Ідемо траверсом. Довго якось ідемо. Занадто довго... І показники перестали траплятися. Ой, таки треба було вилазити на хребет! По дорозі трапляються вівчарські колиби. В далині видніється навіть церква!

Починають попадатися невеличкі озера. Дуже живописні, вони виглядають ніби вирізані шматочки неба, що з якихось невідомих причин впали на пожухлу траву. А іноді здавалось. що то наскрізні діри в матерії і створювалось враження якоїсь ірреальності простору.

Ідемо, ідемо... а Петроса все не видно! Та де ж він подівся? Траверсна дорога хороша, але так ми на гору не виліземо! Доходимо до невеличкого, викладеного камінням водопадика, який перетинає дорогу. Хоч-не-хоч, а відчуття і карта підказують, що тут треба дертися без стежки в гору! Спочатку залазимо в непрохідні зарослі ялівцю, доводиться вертатись і трохи міняти напрям. Десь годину так піднімалися, змокли під дощем, але Петрос таки показався! І, доречі, он там внизу видно шлях, яким би ми пішли, якби не піднялися.

Вявилось, що по хребту іде чудова дорога. Де ми її прогавили?

На вершині Петроса сиділа, спочиваючи, хмара яка, схоже, і не збиралась звідти злазити ближчим часом... Довелося в неї зайти. Вершина зустріла нас не дуже привітно. Було темно, дув несамовитий вітер і все було залите молоком... Жодних краєвидів не спостерігалось...

Та що там краєвидів. Ледве було видно, що робиться під ногами! Вилізти то вилізли. А як тепер злізти? На щастя, нам попалися двоє туристів із Франківська (які безуспішно намагались виміняти у нас воду на горілку, але в нас самих лише на дні пляшки було). Вони нам показали стежку, а то ми вже хотіли вертатися тим же шляхом, яким і прийшли а потім обійти гору траверсною дорогою...

Спуск з цього боку Петроса виявився досить крутим. Мокра глина їхала під ногами, підступне каміння хиталося... Але з іншого боку, добре, що це був спуск, а не підйом! Нарешті туман розсіявся, а вітер вщух і перед нами постала Говерла і весь Чорногірський хребет!

Коли ми спустились, хмару з Петроса вже здуло. Шкода, що ми цього не дочекались на верхівці!

Того дня ми ще планували подолати Говерлу, але не судилося. Почався дощ, дорога перетворилась на суцільну калюжу з болотом. Ішлося якось повільно. Ставало зрозуміло, що треба десь ставати на ночівлю. Сідловину проминули. Нам там якось не дуже сподобалось... За одним із поворотів, де стоїть табличка із вказівником висоти, справа показалось якесь ніби затишне місце, а за ним симпатична рівненька галявина, яка зблизька виявилась... високогірним болотом... Тим не менше, на краю болота була рівна місцинка із колишнім вогнищем ще й підготованим хмизом, а навколо її огинав малесенький струмочок. Ну суперове ж місце! Ще й з гарним виглядом на Говерлу! Чому б не зупинитись? Так ні. Трохи посварившись пішли шукати щось інше. Не знаю, скільки часу ми ще так лазили, дерлися в ожині, проклинали рюкзаки, але врешті-решт повернулись таки на те болото. Знову моя взяла! :))

Вода і цього разу ледве-ледве закипіла. Сірники відсиріли, сухе паливо горіло лише якщо його полити спиртом... Добре, що якась добра душа назбирала сухих гілок!

День третій

Цю ніч спали більш-менш спокійно. Вітру тут не було. Я навіть поставила будильник, щоб встати на світанку, щось пофотографувати. Але якось дуже довго не хотіло світати... Ніч та й ніч. Та що ж це таке? Вилажу з палатки, а навколо суцільний густий туман! Ми ще довго валялися, чекаючи якогось просвітлення, але потім вирішили що його можна і не дочекатися.

Виявилось, що з цього місця до підйому на Говерлу зовсім не далеко!

Весь підйом ми протьопали у тумані. Добре, що там стежок купа! По дорозі попався підбадьорливий напис на камені : "мені це вдалося і ви зможете!". Підйом здавався безконечним! Дещо оживляли монотонну суміш витоптаної глини, каміння і туману яскраві квіти, які кольоровими вогниками звеселяли душу.

Дзвоники альпійські росли цілими "букетиками". Тріпотіли на вітрі пухнасті голівки відцвівшої сон-трави.

Обстановочка починала вже потроху надоїдати, коли нарешті з туману виринула витоптана "лисина" Говерли з її обеліском, хрестом, надломаним тризубом (може це знак?) і отарами туристів! Знову ж таки, все в тумані. Розговорились з якимось туристом, він попросив показати нашу карту, натякнув, що ми можемо її викинути і любязно дозволив сфоткати свою. Мало що, може знадобиться... Знадобилося... Але про це пізніше..

Випили символічну невеличку пляшечку винця, пофоткались і гайда далі. Погода сприяла. Навкруги відкривались чудові краєвиди. По нашій карті орієнтуватись було справді складнувато, так що ми не могли точно визначити наше місцезнаходження. Та й яка різниця? Ідемо, поки ідеться! Навчені досвідом минулих днів, уже не складали ніяких планів, не ставили собі ніяких завдань.

Не терпілося побачити, нарешті легендарне Несамовите! Маленьких озерець навкруги повно і вони дуже красиві, але це все не те!

Та ось воно яке, Несамовите! Заховалося в куточку і злилося із навколишньою зеленню, так що ми й не відразу його помітили!

І от, протиснувшись крізь затишний лабіринт із жерепа, ми біля нього. Навколо стелився туман, здавалось, що ми десь на краю світу. От десь за тим берегом все й закінчується..

У першопочаткових планах було скупатися, але трошки побродивши по-коліно у воді вирішуємо зробити це іншим разом... Ломить кістки. Якби ж то сонечко! Але ж ні, похмуро, шось цяпкає згори. Потім мокрим іти... Брррр... Нєєє...

На березі стоять кілька стендів. На одному з них вичитуємо, що це свого роду сакральне місце для гуцулів і що на купання існує своєрідне табу - озеро може розгніватись і почнеться буря. А ще про те, що вмивши лице в озері обовязково до кінця року знайдеш свою половинку...

Був ще й стенд із проханням не смітити і не рубати жереп... Ну що сказати. Сміття трохи було... Не знаю як там далі, на стоянках. Ми туди не заходили, лише на березі бачили. А на рахунок жерепа... Прямо під стендом був порубаний весь жереп і купами лежали свіжі гілки... Таке враження, шо то якесь бидло спеціально хотіло познущатись і доказати, що йому начхати на всякі там правила і заборони... Ну що ж, доказало... Легше стало???

Коли ми вже підніматись на хребет, туман ніби по-трохи починав розсіюватись. Я не могла відірвати погляду від озера. з кожним кроком воно показувалось у новому ракурсі і здавалось, це зовсім інше озеро...

Попереду нас чекали Шпиці! Я була вражена деякими фотографіями з цього місця в інтернеті, і вони були пунктом "мусай" на нашому маршруті. Єдине, що турбувало, це дуже мінлива погода і страшні сиві хмари, які наступали з усіх боків. То тут, то там дощило.

Збоку Кізел насувалося щось дуже неприємне

Ось вони які, Кізли, чи Козли. Як правильно?

Лишивши рюкзаки, вирішили збігати до Великого Козла. Але не встигли, почався дощ. Ми ледве встигли вернутись до наших рюкзаків, як почалася злива. Ми так-сяк накрилися шматком церати, полягавши на траву, а навколо вирувала стихія. Я взагалі не дуже боюсь грози, але цього разу при кожному ударі блискавки у мене холонула кров! У мозку хаотично виринали якісь уривки відомостей про звичайні і кульові блискавки і про те, що вони часто трапляються у горах. Я, звичайно, з дитинства мріяла побачити кульову блискавку, але тільки не тепер, будь-ласка! Перуни били десь зовсім близько, по сусідніх пагорбах, грім мурашками пробігав по тілу. Тішила думка, що смерть від блискавки якщо і болісна, то принаймні швидка...

Целофан не спасав, його важко було втримати під поривами вітру, ми змокли наскрізь і промерзли. Здавалось, цьому не буде кінця! Небо із силою вивергало всю воду, накопичену за останні дні спеки, відкрились усі небесні крани! Іноді дощ трошки вщухав. Може уже кінець?? Але ні, за якісь пару секунд все починалося з новою силою! Невже це наша поведінка на Несамовитому так розгнівала гірських божеств? :) Хай би вони краще карали отих що смітять!!! :)))

Нарешті трошки легше стало, але дощик все ще накрапав. Туман знову застелив усе навкруги. Наближався вечір. Вибрали якусь траверсну стежку, залиту водою і рідким болотом і пішли нею далі. Скільки ми так ішли - не відомо. Весь одяг був мокрий, вітер пронизував до кісток. Почали подумувати про спуск. Було ясно, що далеко сьогодні не вдасться зайти. Та й чого іти? Я ж за краєвидами приїхала, а просто пройти шлях заради галочки "я була на Чорногорі", нічого не побачивши, мене не приваблювало. До Чорної гори, напевно, потратиться день, а потім ще як мінімум півдня спускатися в Луги... Перспектива спуститися в село після обіду і сидіти там через те, що не зможемо виїхати з Рахова не дуже тішила... Вирішили відмовитись від Попа Івана і спуститись раніше. Ось тут нам і пригодилася карта, сфотографована на Говерлі! На ній все так гарно виглядало! Спуск починався від вершини Ребри, вірніше, не спуск, а підйом На Гутин Темнатек, а далі по одному з відрогів вниз, до потічка.

На Ребрі зустріли компанію поляків. Якби не голоси, то розминулись би. Все було в тумані. Знайшли якусь стежку яка ніби вела направо від вершини. Якщо повезе - то це те, що нам треба. Скоро почався підйом, туман на хвильку розсіявся і перед нами показався Гутин-Темнатик (Томнатек), а зліва у проваллі показався Бербенескул! Ура! Значить правильно ідемо!

Може спуститись до озера і переночувати, а завтра на свіжу голову думати що робити? Але чомусь все-таки вирішили іти далі. Рослинність на цій горі якась особлива. Видно тут холодніше, бо попадались ще кущики цвітучого рододендрона і сон-трави, тоді як навіть на Говерлі вони вже перецвіли. Відразу видно, що цю гору не так часто відвідують як інші, не так натоптано.

Оглядаючись назад, можна було побачити пройдений за сьогодні шлях. Над всім хребтом виділялась Говерла.

З вершини ми ще раз ненадовго змогли побачити Бербенескул, а потім він знову потонув у хмарах.

Після вершини стежка загубилась. Очевидно на гору ще вилазять, а далі вже ніхто не ходить. А чому ж маршрут позначений? Де-не-де попадались якісь уривки стежки, а може то тимчасові потічки... Уже зовсім вечоріло. Поки була трава, ішлося непогано, але трохи нижче починались суцільні зарослі жерепу. Вертатись до озера?

Перспектива зависнути в жерепі на всю ніч не дуже тішила... Але вирішили спробувати.. І о чудо!!! Знайшлася стежка!!! Більше того, видно, що її порядкували, бо було видно що гілки спеціально спиляні чи зрубані! Я ще ніколи так не тішилась, бачачи порубані дерева! Як правило, ознаки присутності людей тільки пригнічують, а тут очі шукали бодай якусь обгортку чи пляшку, викинуту туристом! Але нічого такого не було. Лише обрубки гілок вселяли надію, що стежка не закінчиться так само швидко, як і почалась!

А потім ми натрапили на розвилку... Обрали менш заросле відгалуження, яке спускалось у бік смерекового лісу. На стежці почали попададись овечі кізячки. Настрій вже зовсім покращився! Ще трошки і ми заночуємо в долинці! Але рано було тішитись. У лісі стежка розтанула як сон....

Незабаром пологий схил перетворився на урвище! Зїжджаючи від дерева до дерева по товстому шару мокрої хвої і камінців, перелазячи через повалені слизькі дерева, зачіпляючись рюкзаками ми ніби трохи наближались до струмка який ревів унизу, але до нього було ой як далеко! Треба було поспішати, бо дуже не хотілося, щоб ніч застала нас у цьому місці, але іти швидко не було можливості, тим більше, що постійно існувала загроза вивихнути собі що-небудь, а тоді взагалі настане капець... Треба було набратися терпіння і методично долати метр за метром. Були моменти, коли здавалось, що ми остаточно зайшли в тупик і далі вже не пройдемо... Все було завалено стовбурами столітніх смерек із небезпечними сухими гілками, на які легко було настромитися, але врешті знаходився якийсь лаз і все починалося спочатку. Внизу чулися голоси вівчарів, дзвіночки худоби. Живі люди! Так близько і так далеко! Хотілося закричати їм, але чим же вони нам могли зарадити?...

Поїло нервів нам оце спускання, але і воно врешті-решт закінчилось! А струмок в долинці виявився бурхливішим, ніж ми собі уявляли! Як ми його перейдемо? Але почекайте, що ж це таке??? Нам не могло так пощастити!!!! Просто перед носом виявився широкий мостик, який ніби в якійсь магічній казці матеріалізувався з повітря і запрошував нас на інший бік!!! Далі за мостом ішла широка дорога із слідами сотень овечих ратичок! Ну і з іншими слідами перебування худоби..... І ше там було повно води і рідкої багнюки вище кісточок. Але яка вже тепер різниця???

Першим бажанням було зупинитись на ніч просто тут, але довкола було занадто мокро. Пішли далі по дорозі. Незабаром почався підйом. Це ж треба було стільки спускатися, щоб тепер знову лізти на якусь гору??? Сил уже майже не залишалось, в очах мерехтіли сліди копитець впечатаних у болото, навколо чорнів ліс, швидко темніло. Врешті ми вийшли на красиву широку поляну, де уже зупинились кілька сімей з дітьми на відпочинок. Вони нам сказали, що звідси починається дуже хороша дорога на Луги і що годинки за дві ми вже будемо в селі. Чудова новина! Але сьогодні ми вже нікуди не підемо!!! Баста!!!

Ми зупинились під грубезними смереками, порослими сизим лишайником. Внизу гудів потік, крізь стовбури дерев просвічувало величезне кроваве сонце! Краса неймовірна!

Спальники та й взагалі всі речі набралися вологи, хоча у мене й був чохол на рюкзаку. І як це ми не додумались все по кульках порозкладати?? А те, що було на нас, можна було взагалі викручувати! Так-сяк порозвішувавши речі і перекусивши, завалилися спати.

День четвертий

До ранку речі не те що не висохли, але ще й набралися вологи. В наметі на підлозі назбиралася вода. Виявилось, що мій фотоапарат "плаває" в невеличкій калюжі... Добре, що хоч день намічався бути сонячним!

У ранкових променях наша галявина виявилась надзвичайно прекрасною! Нажаль деякі гарні кадри довелося пропустити, бо в обєктиві назбирався конденсат і фотографувати не було можливості!

Згодом звідкись спустились вчорашні вівчарі і до насолоди очам додалась ще й невигадлива мелодія сопілки і легенький передзвін овечих дзвоників. Хотілось тут залишитись назавжди! Такий радісний спокій і якась одвічна мудрість, гармонія витали над галявиною. Якби не відпочиваючі, я б точно повірила, що перенеслась десь у часі! Ось вона, магія правічного незайманого лісу! Здавалось, що в густому гіллі смерек ховаються мавки і лісовики, вороже настроєні до людей, але у вівчаря з ними якийсь договір і нам нічого не загрожує...

Нажаль, час уже було іти. Скоро ми вийшли на ту "хорошу" дорогу. Але я її собі трохи не так уявляла... Це не хороша дорога, це справжня двополосна автострада! І, схоже, зовсім недавно збудована! Для чого вона тут? Зібрались якийсь новий курорт будувати?І "магічній галявині" і всьому довкола скоро настане кінець? Не інакше як якісь високопосадовці, бо робота була зроблена чимала, з розмахом! Проте схили не укріплені, і мені здається, що наступною весною вона буде вся захаращена поваленими деревами і розїдена потічками. Чесно кажучи, це стало ложкою дьогтю у нашій подорожі. Відразу ж враження попередніх днів зблідли, піднесення і радість набули присмаку гіркоти...

Дорога петляла і здавалось їй не буде кінця!

А далі - ще гірше! Почалися суцільні рубки! Настрій остаточно зіпсувався. На відкритій місцевості сонце пекло немилосердно, а вода у придорожніх джерелах чомусь мала гіркуватий присмак і не втамовувала спрагу.

Нарешті спустились в долинку, і пішли вздовж Білої Тиси. Справа були огороджені людські сінокоси з різнобарвними квітами і метеликами, попався розсадник білотисянського лісництва з показушними малесенькими грядочками із крихітними деревцятками... Оце вони збираються тими деревами засадити вирубане???

Пройшли КПП, показавши мокрі паспорти. Ось ми і в Лугах! Село виявилось довжелезним!Кожен крок давався не легко. Мозолі на ступнях у поєднанні з відчуттям, що в тебе вивих плечей із-за рюкзака паралізували рухи. Намагаючись відключити будь-які відчуття ми плентались якось уже на автоматі. Нарешті прийшли до магазину з автобусною зупинкою навпроти. Молоденька привітна продавщиця не могла точно сказати, коли іде автобус. Зокрема, вийшов казус через різницю в часі. Місцеві жителі живуть на дві години пізніше київського часу ( вперше з таким явищем я зустрілася під час походу на Пікуй ). Коротше, до автобуса нам за різними даними лишалось або 40 хвилин, або 2 години 40 хвилин...

Випили пиво у місцевому барі. Через втому і спеку мене моментально "нєпадєцкі розвезло". Я підозрювала, що так воно і станеться, і хоча ще рано було розслаблятись, але протистояти холодному золотистому напою просто не змогла! :)

Вияснилось, що автобус таки іде пізніше... Ми вирушили по трасі у Богдан, по-дорозі зупиняючи машини, але ніхто чомусь великого бажання підвезти двох по-вуха в болоті туристів не виявляв...

Аж ось трапилась добра душа на мікроавтобусі! Не вірячи своєму щастю і не їдучи, а просто летячи ми уже за якісь 20 хвилин не зовсім твердо стояли на рахівській землі! Більше того, водій на відріз відмовився брати у нас гроші і ще й вибачався, що, можливо, занадто швидко їхав і тим самим причинив нам дискомфорт... Є ж такі люди на світі? Дай Боже йому здоров`я і всяких гараздів!

Потім довелось почекати ще якусь годину у Рахові і от ми вже в автобусі їдемо додому.

Загалом похід вдався! Вражень купа, і негативних теж! Такий-сякий досвід з`явився. Шкода, що ми зарано зійшли з дистанції і не лишились ночувати на Бербенескулі, але значить буде ще привід туди вибратись! Трошки підвела нас така дурниця як мокрий одяг. А ще дуже дошкуляло непідходяще взуття. Мої старі кросівки, які і без того на ладан дихали, остаточно дослужили своє! Ну, іще треба буде пошукати кращі карти.

Головне, що цілі-здорові лишились, не рахуючи кількох синців, подряпин і зламаного штатива :)))

Каштановий гай

2010-03-20T20:50:00.004+02:00

Через м`який клімат на Закарпатті мають змогу рости екзоти, які не ростуть (або погано ростуть) на решті території України. Одне з них - їстівний каштан, теплолюбивий родич нашого бука. Він росте і північніше, здається навіть у Луцьку, але погано плодоносить. Окремі дерева зустрічаються практично по всьому ужгородському районі і восени на базарах не важко знайти його блискучі коричневі "каштанчики" (чи краще називати їх горішками?), але поблизу села Лінці знаходиться цілий гай їстівних каштанів! Місцеві жителі в сезон мають трохи заробітку, возячи їх в Ужгород на продаж.

Гай знаходиться вище села, за старими яблуневими садами і виноградниками. Звідси відкривається непоганий краєвид на ближні села.

Цей каштановий лісок висаджений штучно десь 150-200 років тому. Ніби-то дерева завезли італійці, які тоді приїхали в Закарпаття для будівництва залізоливарного заводу. В Італії, та й решті середземноморських країн, їстівні каштани дуже популярні і з них роблять багато різних страв. А найчастіше просто продають печеними на вулицях.

Вирушаючи у це місце, я собі малювала в уяві живописний величний ліс із товстезними давніми деревами (щось на кшталт букових пралісів).... та все виявилось набагато прозаїчніше. Дерево їстівного каштана може жити довго, але це у сприятливому середземноморському кліматі, а у нас, видно їм не настільки добре живеться. Так що майже всі старі дерева всохли, і їх товстезні мертві стовбури просвічують сріблом з-поміж зелені чагарників, які густо-густо обступили велетнів, так що й не подерешся. Дивно, що ніхто про ці насадження не піклується.

Та все ж ми знайшли кілька живих зрілих дерев, а крім того, висіявся молодняк. Їжачки дуже колючі, каштани досить важко збирати голими руками. Зате результат смачний! Найлегше їх варити, або пекти у духовці. Якщо пекти, то потрібно проколоти або надрізати шкірку, бо будуть стріляти.

Ми стільки в той день назбирали, що вирішили не обмежуватись тільки традиційним варінням каштанів, але поекспериментувати і зробити з них щось вишуканіше! В інтеренеті є багато рецептів каштанових крем-супів, запіканок і всякої всячини, яку ніби-то можна з ними зробити. Я спокусилася на один суп-пюре і запіканку з цвітною капустою. Не знаю, може то в мене руки не з того місця ростуть, але якщо запіканку ми ше якось з горем пополам з`їли, то супчик із задоволенням схрумала моя собачка, бо нікому не сподобалось...

А от печені - супер!

В каштановому гаї живуть ось такі ось гордовиті красуні! Дивно, як вони не раняться серед колючого листя і каштанових їжачків?

Вулканічне скло?

2010-02-26T22:16:00.005+02:00

Раз я вже почала про мінерали, то може хтось підкаже, що це за звір???

Колись давно-давно я знайшла один такий синій камінець, купаючись в Ужі. Мені тоді тато якраз читав книжку "По вулканическим Карпатам" Е.А.Лазаренко (Це було ще в ті часи, коли тато мені наніч читав всякі казочки. Ясно, що наукові терміни він пропускав). В тій книжці йшлося зокрема про вулканічне скло. І хоч там було написано, що воно чорне, але в дитячій уяві я собі придумала, що знайшла саме його. Тим більше, що там писало, що воно "вспученное". Цей камінь справді нагадує застиглий скляний окріп. В тонких місцях він просвічує як скло. Я дуже пишалася своєю знахідкою, але скільки не старалася, більше таких камінців не попадалося.

Я вже й забула про нього. Аж тут після котроїсь із великих повеней їх досить багато повиносило на берег. Виявилось, що вони не тільки сині бувають, але й темно-зелені, бірюзові, сині з фіолетовим відтінком. У деяких із них вплавлене обвуглене дерево, або дрібненькі камінці.

Показала я їх свому родичеві (він вроді якесь відношення до геології має). Той дядько покрутив цю штуку в руках і сказав, що точно не знає, але скорше всього, що це шлак металургійного заводу....

Такий облом!!!

Зрештою, я заспокоїлась. Шлак так шлак. Зате який гарний! Уже навіть приблизно визначила, що це, скорше за все, старовинний залізоплавильний завод у Тур`я-Реметах.

Але потім, відпочиваючи у Лумшорах, знайшла в потічку ще один такий камінець. Він був набагато менше обтесаний, ніж ті, що з Ужа. Тобто це ближче до його "витоків". Але справа в тому, що вище по потічку лише гори: Полонина Рівна і Лютянська Голиця. То ж як він туди потрапив? Хоча, може то при будівництві дороги його туди якось занесло?

А ще я випадково натрапила в інтернеті на геологічний форум і там якась особа виставила такі ж камінці із запитанням що воно таке. Він запевняв, що знайшов їх в якомусь потічку десь в Сибіру, чи щось таке, в малонаселених місцях... Відповіді йому не дали...

У кого які ідеї будуть?

Унгваріт (Унгварит)

2010-02-26T21:36:00.002+02:00

В дитинстві, у купі сірого гравію на дачі я дуже любила вишукувати зелені камінці. Вони були такі гарні, яскраво-салатові (особливо, коли були вологі), що аж світилися серед решти нецікавих сірих булижників. Пізніше я дізналася, що це - унгварит, камінь, названий в честь мого міста!

Про нього якось мало інформації, що й не дивно. Хоч він і красивий, але для ювелірної справи не дуже підходить - занадто крихкий. Та й поширений, наскільки мені відомо, лише у Вулканічних Карпатах поблизу Ужгорода, Мукачева і ще десь у Румунії.

Останнім часом я кілька разів бачила вироби із "унгваріту" серед яток із закарпатськими сувенірами, але можу запевнити - це що завгодно, лише не унгваріт! Але звідки це знати простодушним туристам?

Цей камінь був знайдений і описаний у 1839 році поблизу Ужгорода, а назву свою отримав від старої назви міста - Унгвар. Пізніше виявилось, що це не самостійний мінерал, а тонкозерниста суміш уже давно відомого опалу із контронітом, монтморілонітом, лимонітом, іноді з халцедоном.

Унгваріти можуть мати різне забарвлення: зустрічаються салатові, зелені, жовтуваті, коричневі, бурі, білуваті. Вони можуть бути однотонними, або смугастими, плямистими. Відрізняються вони також блиском, "консистенцією". Загалом вони не прозорі, але декотрі на тонких сколах дуже гарно просвічують.

Унгваріти - свідчення вулканічної діяльності в Карпатах. Вони утворились внаслідок виділення гелю, який містив багато різних елементів. Цією сумішшю наповнювалися порожнини і тріщини в андезитовій магмі, коли вона вистигала. Вони вважаються пізніми, низькотемпературними мінеральними сполуками.

Свою колекцію я збирала в основному в Оноківському і Оріховецькому кар`єрах. Але вважається, що найбільше їх у Кам`яниці, у великому андезитовому кар`єрі. Інша назва унгваріту - хлоропал. Але її можна вживати, наскільки я розумію, лише для зелених каменів.

Коричневі екземпляри більш схожі за консистенцією на опал і, напевно, могли б використовуватись в якості ювелірних каменів, але вони не такі гарні як зелені.

А ще є смугасті.

Під дією висушування і коливання температур унгваріти руйнуються і перетворюються на кольоровий порошок. Причому ось так руйнуються саме зелені камені! Десь читала, що жителі сіл біля Ужгорода використовували його для фарбування свого житла, але якщо це колись і було - то дуже давно :). А взагалі - прикро. Часом принесеш глибу гарного салатового унгваріта додому, а він на другий день висохне, потріскається і його руками можна розламати на нефоремні дрібні кусочки з гострими краями.

Буківська Полонина, Пікуй

2009-12-07T08:28:00.008+02:00

Як то кажуть: "хто не бачив Пікуя, той не бачив ..." От ми й вирішили в серпні 2009-го затерти цю білу пляму на карті. Але Пікуй Пікуєм, а хотілося ще й по хребту пройтися, по Буківській Полонині, або як це пишуть на картах "Букюська". Цей хребет не такий популярний, як Боржавський. Хоча, як на мене, не менш симпатичний... Цікаво й те, що якраз по його вершині проходить межа між двома областями - Закарпатською і Львівською. А донедавна височіли прикордонні стовпи – тут була межа між колишніми Польщею й Австро-Угорщиною. Досі від них залишились квадратні ямки.

Вирішили на електричці добратися з Ужгорода до Ужка, де планували подивитись дерев`яну церкву. Церква дуже компактна і симпатична. Всередину ми не заходили, бо для цього потрібно було знайти якогось дядка, у якого є ключі і який завідує екскурсіями, а ми не хотіли втрачати час. Деревину, очевидно, якраз недавно обробили якоюсь чорною морилкою, чи мазутом, бо де-не-де ця рідина ще скапувала з даху. Дбають.

Після Ужка ми вирушили в село Гусний. Поворот туди знаходився зовсім недалеко від церкви. У Гусному теж значилася пам`ятка дерев`яної архітектури і звідти ми планували вже підніматися на хребет. Село виявилось наполовину закинутим. Всюди проглядало запустіння. Ледве знайшли людей, які б підказали нам, де стоїть церква і де краще підніматися вгору. Дорога ішла повз закинуті колгоспні будівлі, які розмістились майже впритул до церковного дворика. Церкву практично не було видно через корчі і хащі, які її обступили. На жаль, все виявилось оббитим бляхою...

Під Буківською Полониною розташувався вузенький ланцюжок сіл. З одного боку у них згаданий хребет, а з іншого - ще один, низенький, назви якого я не знаю. Села знаходяться ніби у вузькому коридорі між цими горами, утвореному потічком Гусний і річечкою Жденівка. Всі вони, незважаючи на свою живописність, занепадають і вимирають. Люди виживають за рахунок грибів і ягід, і, звичайно, лісорубства. А молодь намагається втікати хто куди. А насправді їм просто бракує, на мою думку, пристойної траси між Ужком і Щербовцем із регулярним сполученням...

Люди в селі сказали, що на полонини є дорога. От тільки треба піти туди-то, а потім повернути туди-то, а там знайти стежку, а вона вже виведе... А ще називали такі вершини, яких на карті нема. Ну, на нашій карті... От, наприклад, де знаходиться Розсипанець? А взагалі, я не здивуюся, якщо по обидва боки хребта побутують різні назви тих самих місць. Спочатку ми справді йшли ніби-то правильним курсом. Тільки трошки піднявшись над селом на луги з пахучими травами, нам відкрився чудовий вигляд на Польські Бещади з їх Тарницею.

А потім, звісно, стежка кудись пропала і ми, як завжди, почали блукати і дертися вгору навпростець. Згодом вийшли таки на якусь давно не користовану дорогу, зарослу ялівцем. А там!!! Я ще стільки грибів не бачила!!! Попалося й кілька білих, але перважно червоноголові!!! Кожні два кроки то з одного, то з іншого боку дороги - гриб, а то й два!!! І це не заходячи в ліс, а тільки попри дорогу!!! Декотрі з них були справжні патріархи, старожили-переростки! Але ж нам їх не можна збирати! Попереду гори, ночівля... Ну, хоч бери і відмовляйся від походу. Якось проскочила пропозиція переключитись на тихе полювання і ввечері повернутися додому, але гори перемогли! Оминаючи всю цю розкіш ми попрямували далі. Дорогі пропала, потім з`явилася ще одна, але вона вела трохи не туди... Довелось знову дертись навпростець. Потім з`явилася стежка і ми вийшли на пасовисько. Свідчень того, що тут пасуть корів було повно. А ще були зграї різнокаліберних мух і мушок. На відкритій місцевості стало дуже душно. Було важко долати підйом. Як тут бідні корівки ходять?

Не знаю, скільки ми так ішли, але зрештою скоро почалася "полонинна" рослинність і ми вийшли на Дрогобицький Камінь. Перед нами простягнувся весь хребет, а вдалині малю-у-усінькою пімпочкою виднівся Пікуй.

Вершина хребта то звужувалась і загострювалась, то розширювалась і здавалося, що стоїш посеред широкого плаского поля. От тільки поле те висить десь над землею!

Часто попадались скелясті виступи, кам`янисті розсипи, обвали. Справа всю дорогу нас супроводжувала Гостра гора, Полонина Рівна і Голиця.

За Старостиною нам трапився молодий пастух. Виявилось, що він із Карпатського (Гнила). Хлопець виглядав трохи замкнутим і похмурим, проте чемно з нами поспілкувався, показав на наше прохання джерельце з водою. Правда, якось підозріло випитував, чи нас тільки двоє і чи за нами ніхто не йде... Перед тим він сказав, що до села всього півтори години... А поки ми набирали воду, говорив з кимось по мобільному... Вечоріло. Було очевидним, що незабаром треба буде шукати місце на ночівлю... Цей хлопець, та й інші в селі добре знають місцевість, на відміну від нас... Мало шо їм в голову прийде... Може ми й даремно на хлопця грішили, але нам в голову почали лізти всякі чорні думки... Я вже шкодувала, що не сховала фотоапарат, коли ми підходили...

Коротше відстань до Журавки ми подолали за рекордно короткий час. Вирішили, що розкладемо намет не раніше, ніж зайдемо за ту гору...

На Журавці нам трапились ще пастухи. Стадо гладких спортивних корівок з гарною витонченою статурою паслося собі на крутому схилі.

Цей дядько виявився з Либохори. Каже, що весь день за коровами слідкував його мудрий пес, а він з приятелем прийшов лише щоб загнати стадо додому. Він не був так песимістично настроєний, як люди з закарпатського боку, яких нам довелось зустрічати за весь час походу. В основному більшість нарікає на важке життя, на безробіття. На гори легко дивитись, але в горах важко жити - кажуть вони. А цей мужчина, очевидно, задоволений своєю долею, любить своє господарство. Він тішиться кожен раз, як піднімається в гори, милується краєвидами.

Від нього ми також дізналися, що, закарпатський бік живе по часу мінус година від Київського, а у них і ще в кількох селах з львівського боку прийнято віднімати дві години. І чергу додому він має гнати о 9-й годині, а по їхньому - в 7-й! Тобто вони живуть по Грінвічу???

Він підказав нам, де є кринички з водою і ми, подякувавши пішли до одної з них.

Вода в криничці була неймовірно смачною і холодною! Вона під тиском витікала з розслоєного каміння і потічком стікала в село Розтока.

Уже зовсім вечоріло і ми вирішили, що далі вже не підемо. Досить довго шукали місце під намет. То криво, то якісь горбики, то каміння... І вже майже в темряві якось таки вмостилися. Встигли якраз до повного заходу сонця.

Після жаркого дня вечір видався надиво холодним. Довелось понатягати на себе все, що мали. А у нас ще й не було кариматів... Від землі добряче тягнуло... Ну та небіда, якось до ранку перекимарили. Зранку перед нами в повній красі постала гора Гостра. За нею видно Полонину Рівну. Внизу просиналися села. Тиша неймовірна!!! Аж у вухах дзвенить!

Поснідали і далі в дорогу! Зовсім скоро ми вийшли до білого хреста, на якому було написано "Руська путь". Виявляється, це один із найдавніших перевалів через Карпати, між Перехресним до Либохорою! Тут пролягав торговий шлях доби неоліту, тобто він існував іще за дві тисячі років до Христа! Це підтверджено археологічними знахідками. Починався він на Балканах, пролягав по Дунаю, вздовж Тиси, Латорицею піднімався в гори, а далі йшов Стриєм, Дністром. Цим переходом йшов і князь Данило з сином Левом, коли йшли до свата і тестя, угорського короля. Сьогодні ним користуються збирачі ягід, місцеві жителі. А ще планується докладніше вивчення шляху і створення туристичного маршруту. Цим займається товариство турківських бойків, які дуже пишаються цією історичною пам`яткою, Вони й встановили хрест свого часу. От би добре було, якби туристів кониками через цей перевал возили! Доречі, місцеві бойки "низ" називають "русь". Вони переконані, що назва Русь - це не що інше, як "низовина".

Чим далі, тим частіше трапляються скельні виходи, чудернацькі кам`яні утворення. Деякі з них мені нагадують профілі чоловіків у капелюхах, чи якихось головних уборах. Вони дивляться у закарпатську долину і ніби слідкують за життям селян, чи то охороняють їх...

Згодом хребет ніби трохи повертає вправо. По-дорозі нам траплялися жінки і діти які збирали ягоди. Всі вони із закарпатського боку. Декотрі дуже темні. Спочатку подумалось, що то, може, цигани. Але ні, це антропологічний тип такий. Чорниці на той час вже майже відійшли, то переважно збирали брусниці, чи як вони там називаються? В одної жіночки ми купили трохи ягід. Вона дуже втішилась. Почала розповідати, що у неї здохло порося, на яке вона цілий сезон збирала, та ше й чоловік захворів. І що в неї 3 доньки, але всім пощастило вибратися із села, повиходити заміж у більш багаті села. І майже всі питали нас, чи нас тільки двоє, і чи ніхто більше не йде... Видно, то в них традиція так питати.. А ми вже на того хлопчину недобре подумали... А ще дивувались, чого ми ідемо по хребту і куди. Що робити людині в горах, якщо вона не пастух і не на ягоди прийшла??? Коли ми їм пояснювали, що просто насолоджуємось природою, гуляємо, в них зявлялась якась недовірлива і співчутлива посмішка...

Вилазимо на гору Нандаг (дивна назва) і до Пікуя нам тепер рукою подати!

На сам Пікуй треба трохи дряпатись, але ось ми вже біля позолоченого обеліска! Доводиться ставати в чергу, щоб сфотографуватись - на вершечку дуже людно! Це трохи напружує, бо місця на вершині насправді небагато. Якась сімейка взагалі влаштувала собі грандіозний пікнік із термосами, скатертинами і всяким домашньо-кухонним причандаллям майже під обеліском. Решті людей доводиться їх старанно обходити... Краєвиди захоплюючі, але насолодитися ними в повній мірі нема можливості. Шум, суєта, тільки слідкуй, щоб тебе ніхто не зіштовхнув! А знизу все прибувають і прибувають нові покорювачі Пікуя. Висновок: сюди слід іти в будний день, або в погану погоду.

Спускатися вирішили у Щербовець. Добре би ше було в Пашківцях на церкву подивитись, але вирішуємо якось іншим разом туди навідатись. Недоспана ніч дається взнаки. Ноги гудуть. Обличчя і руки зовсім згоріли! (ми згадали, що забули сонцезахисний крем, коли вже видерлися на полонину. Ясно, що няких кепок-капелюшків ми теж не взяли). Щоб якось прикрити хоча б ніс від сонця, я наклеїла на нього перший більш-менш великий і широкий листок, який мені трапився - листок дикого хрону. Це було моєю помилкою. Через деякий час настало таке відчуття, ніби на рану налили горілки! Все пекло. Коли заходили в ліс, ставало значно легше, але як тільки на мене потрапляв бодай промінчик сонця, все... кінець... Здавалося, шкірою я відчуваю удар кожного фотона.

На щастя, стежка йшла переважно лісом. Спочатку іти було досить приємно. А далі таке почалося! Глибокі колії від лісовозів, обрізки-обломки деревини, пилюка по кісточки... Дуже неприємне видовище! І іти дуже незручно. Нарешті - село!

Сам Щербовець виявився дуже живописним, і з збереженою автентикою. Він часто на слуху, тому мені чомусь здавалось, що це популярне туристичне місце із регулярним зв`язком як у львівському, так і в закарпатському напрямку. Ми прийшли десь по обіді. До вечора ще купа автобусів має бути. Ага! Облом! Якась бабця підказала нам, де автобусна зупинка, а коли ми спитали час відправлення останнього автобуса, вона заявила, що, що останній пішов в 11 годин, наступний завтра о 6-й ранку...

Гм.........

Дорога жахлива. На початку села стояло кілька джипів, але хто знає, коли ті люди спустяться з гори і чи в них буде місце, а головне, бажання підвозити таких брудних і запорошених. Повз нас проїхав напіврозвалений жигуль з причепом, але в протилежний бік...

Першим ділом ми вирішили поповнити запаси води. Знайшли якусь нічийну криницю біля розваленої хати, але вона виявилась пустою. Ідемо далі. Людей не видно. Нарешті попався якийсь дідо і ми попросились набрати води. Цей чоловік виявився трохи дивним. Він живе сам. Жінка чи то померла, чи то й не було... Розповів, що він служив в Афганістані і з того часу, напевно, у нього трошки травмована психіка. Він виявив неабияку гостинність. Все припрошував нас до своїх грушок. Навіть драбину звідкись приволік, щоб ми собі нарвали і до сусіда за відром ходив, бо в нього не таке хороше... І на чарочку запрошував. Видно, зовсім самотній... Часто повторювався, перескакував з теми на тему. Згадував минуле, шкодував загиблих молодих хлопців і постійно повторював, як він нас любить і яка зараз хороша молодь. І щоб ми набрали побільше грушок! Трохи просльозився. Досі у вухах чується його характерний презирливо-нетерплячий вигук "Е", яким він нас і себе самого постійно перебивав.

Можна було б ще трохи з тим дідом побути, але треба було якось вибиратися із Щербовця. Тільки ми вийшли з його двору, повз нас знову проїхав той напіврозвалений жигуль з причепом. Ми помахали рукою, але він не зупинився і лише метрів через 30 став - видно передумав. Виявилось, що то жителі Либохори, які торгують поросятами. Якраз останнє продали і вертаються назад. Нам страшенно повезло, бо вони погодились завезти нас до Нижніх Воріт, а там часто автобуси їздять. Вся машина була страшно захаращена, але ми якось втиснулись із рюкзаками. По дорозі розговорилися. Виявилось, що один з них - депутат сільської ради він один з тих, які встановлювали хрест на перевалі. Розказав про те, які бойки влаштовують фестивалі, як вони пишаються своєю ідентичністю і збереженими звичаями. Про дачу Медведчука і про те, як він там собі екологічно чистих свиней вирощує (не сам, звичайно, а наймані працівники)... Так непомітно і і доїхали до Воріт. Не встигли ми як слід попрощатися з нашими рятівниками, як приїхав напівпорожній автобус на Ужгород! Ото везуха!!! По-дорозі на Ужгород в напівдрімоті в голові перепліталися радість від побачених краєвидів, сум від людських доль, відчуття холодної гірської води, пекучого обличчя і пилюки, приємна втома, біль в коліні... перед очима зринали сільські хати, поросята, збирачі ягід, гриби, горді життєрадісні бойки...

Соколич

2009-11-23T21:05:00.004+02:00

Анталовецька Поляна, згаслий вулкан поблизу Ужгорода, досить багата на природні памятки, про які мало хто знає, навіть серед ужгородців. Особливо вражає великий скельний масив, що височіє над долиною річки Клокотива. Називають його по-різному: Соколич, Соколині скелі, Соколець... А все через те, що на тих скелях зручно гніздитися соколам та іншим хижим птахам. Хоча, побувавши там двічі в різні пори року, ніяких птахів я там не помітила...

Є різні варіанти підходу до цього місця. Можна з Перечина, з Сімера, з Тур`я Ремети (це там, де жаб ловлять), а можна з боку кратера Анталовецької Поляни (тобто з Невицького, Ворочева)

Цього разу закортіло випробувати тур`яреметівський шлях.

Сідаємо на лумшорську маршрутку і гайда! Ранок видався туманним. Все довкола було вкрито крапельками. Кожна билинка, колосочок, павутинка перетворились на коштовність всіяну діамантами.

Через туман і через свою недолугість, втратили півгодини, блукаючи серед колгоспних будівель у пошуках потрібної дороги до лісу. Знайшли. Від неї треба було повернути направо. От із цим виникли проблеми. На карті вказані лише два відгалуження, а насправді там їх десятки. Mи вирішили обрати одне з них і зайти врешті до лісу. Зайшли. Потрапили на вирубку і дуже скоро дорога стала зовсім непрохідною. Болото по коліна, все захаращено стовбурами і гілками... Знайшли якусь невеличку стежку, яка ніби-то вела догори, але дуже скоро вона зникла і ми вирішили підніматися на хребет просто в лоб. Схибити не могли. Рано чи пізно по одному з відрогів ми б піднялися на хребет Синаторія (чого в нього така назва? Вона завжди мене дивувала). Так і сталося. Але поки видряпались, ледве дихали...

По дорозі траплялися справжні буки-красені! Їм точно по 200 років!!! А ще зустріли дуже жваву саламандру (і ще одну на зворотньому шляху). Дивно, але я думала, що все гаддя вже давно спить. Кінець листопада як-не-як...

Туман залишився в долині і з нього, як із моря острівцями виринали окремі невисокі вершини. Шкода, що не траплялося панорамного вигляду. Все заступали дерева.

Хребет Синаторія надиво плоский. Іноді здається, що ти просто в якомусь закинутому парку на рівнині. Тут переважно ростуть берези. Причому більшість із них якось химерно викручені, часом стовбури ростуть паралельно до землі. Час від часу попадаються поляни, вкриті високою травою влітку і довгими жовтими пасмами сухої трави в інші пори року.

Але і на вершині хребта наші блукання не припинились. Час від часу просторі березняки мінялися хащами, через які важко було продиратися. Потім ми знову якось ненароком спустилися... Якесь відчуття приблизно підказувало, куди йти, ми різко змінили напрям і от, із-за пагорба видніється якась скеля... Невже!!???

Так воно і є!!! Знайоме місце!!! Ось і грот у скелі. Востаннє я була тут років 5 тому, але згадуються навіть деякі окремі камінці!!!

Доречі про грот...

Чи це не його називають Печера Синаторія??? В інтернеті згадується якась невеличка печерка поблизу Соколича, але ні опису, ні точних координат, ні тим більше, фотографій... Десь вказувалось приблизне місце розташування, але воно було вже дуууже приблизне. І набагато далі від скель... Але ж ми там майже усе обійшли.

Я б не назвала це печерою, але сховатися від дощу можна. Це скоріше якась тріщина між скелями. Фактура скель дуже цікава. Вони вкриті горизонтальними тріщинками, та ще й круглими ямками. Напевно вулканічного походження.

Тут хтось дбайливо склав дрова на запас.

Порожнина всередині тягнеться вертикально і закінчується діркою у "даху".

Від печери ідемо далі і..... Ось вони, чудернацькі вертикальні скелі, а під ними розсипи кам`яних плиток. Кажуть, тут у жовтні дуже гарно, коли на деревах ще тримається кольорове листя. Ну, пропустили. Але і в оточенні голих дерев видовище вражає!

Ще трохи і перед нами найвищий масив скель. Книжка пише, що вони сягають 30-метрової висоти. Така собі кам`яна десятиповерхівка серед лісу...

Hадибали на облаштовану місцинку для пікніка. Є камінь-стіл, а довкола - камені-стільці. Нащастя, матеріалу для такого "будівництва" навколо вистачає :)

Не полінуйтеся видряпатися нагору. З вершини скель гарний краєвид на долину річки Клокотивої. Зліва - Турянська долина, а справа видно вершину Анталовецької Поляни. Нажаль, з того боку якраз світило сонце, то сфоткати не вдалось.

Якщо хтось боїться висоти - краще зі скель вниз не дивитися.

Листопадовий день короткий, то ж ми вирішили на цьому закінчити нашу прогулянку і спуститися у Перечин. На цей раз ми вирішили твердо триматися дороги, щоб уже без пригод.

Навколо час від часу траплялися білі маркери і червоні шматки матерії, пов`язані на дерева. Стежка чітка - схибити неможливо!!! Дуже скоро вийшли на дорогу, яка веде до кратера. Трохи пройшлися по ній, а потім повернули вправо на дорогу, яка йде по хребту Синаторія. Час від часу поперек дороги лежали зламані дерева. І взагалі (чи то мені так здалось) весь день ми занадто часто натрапляли на сліди вітровалів. Деякі ще досить свіжі... А на цій дорозі здавалося, що хтось навмисно перекриває її...

Трапилися дві поляни. Я їх памятаю ще з минулого разу. Одна з них була просто всіяна неймовірною кількістю метеликів!!! Я ще такого не бачила. просто якесь масове нашестя. До того ж вони були якісь зовсім ручні, чи то сонні, чи просто не боялися людей. Дуже шкода, що тоді у мене ще не було людського фотоапарата...

Ми до останнього трималися дороги... Але вона ставала все менш помітною і раптом зовсім зникла. Ліс ставав все більше захаращеним, багато повалених дерев, якісь непрохідні чагарники... Ми зрозуміли, що знову кудись не туди зайшли. Уже давно почали попадатись якісь нариті ямки. А далі вся земля була скопана, наче хтось тут садив город. Видно було дубове листя, але жодного жолудя. Очевидно, що це кабани постаралися. Сонце вже по-троху сідало. Треба було швидше спускатися. Жодної стежинки... Назад повертатися не хотілося. Ну що ж. Видно, Блуд не хотів від нас відчепитися того дня... Знову навпростець. Схил доволі крутий, але це не страшне. Неприємно, що він всіяний хиткими гострими уламками скель, мокрим слизьким листям і поваленими стовбурами величезних дерев. Та все ж через деякий час ми вже були на рівній ділянці лісу. Тут натрапили на дорогу якою і мали спускатись, але якось її прогавили. Знову почало зустрічатись біле маркування.

Коли спустились, виявилось, що туман в долині за день так і не розвіявся. Потроху ми занурились у "молоко". Відблиски рожевого вечірнього неба надали йому дивовижного відтінку.

Скоро стежка вивела на поле. Пробираючись в тумані і в темноті, як сліпі котенята, ми почули спереду якесь гудіння чи свист. Це газокомпресорна станція. Значить ми на правильному шляху. От тільки в який бік траса? Нащастя нам трапились якісь молодики на машині, вони підказали.

Далі був не дуже приємний відтинок шляху по трасі. Починало ставати зимно, ноги чвакали... Дивно, в лісі це якось не дуже помічалось. Ще трохи і ми вже сиділи в теплому автобусі і їхали додому, де нас чекав гарячий чай із коньяком.

Ось така ось прогулянка вихідного дня з легким нальотом екстріму :)

Невицький замок

2009-11-14T19:40:00.007+02:00

Недалеко від Ужгорода, в долині Ужа, на одному з вулканічних виступів гори Анталовецька Поляна стоїть, мабуть, найгарніший замок Закарпаття - Невицький.

Власне, він ближче до села Кам`яниця, ніж до Невицього, тому, беручи квиток на автобус, слід мати це на увазі. Його добре видно з траси, але при підході замок ніби навмисно ховається у лісі. Лише взимку зловісно визирає з павутини голих гілок.

Замок, збудований ще до появи артилерії, був повністю пристосований до рельєфу, і відзначається абсолютною асиметричністю. Товстелезні кам`яні стіни вціліли до другого-третього поверху. Камінь - місцевий, вулканічного походження. А на рахунок розчину ходять легенди, ніби-то крім звичайного молока і яєць, до нього домішували також жіноче молоко і людську кров. А взагалі легенд ходить багато...

Найвідоміша з них - про Погану діву - жорстоку володарку замку, яка страшенно знущалася над людьми і страчувала за будь-яку провину. Саме вона заставляла мешканців навколишніх сіл важко працювати на побудові фортеці, носити яйця і молоко, спричинивши цим голод і багато смертей від виснаження. Очевидно, її образ дещо змішався з образом Єлизавети Баторі, угорської графині, яка полюбляла приймати ванни із дівочої крові і яку прозвали сестрою Дракули.

Але є й більш мирні легенди. Зокрема про те, що фортеця використовувалась для захисту невіст, дівчат на виданні. Звідси і назва - Невістський замок. Сьогодні відвідання замку нареченими при хорошій погоді є невід`ємним пунктом у весільній програмі.

В 1644 р. замок було частково зруйновано військами Дьордя II Ракоці. З того часу замок спустів і потроху занепадав. Зате з того часу не відбувалося ніяких пере- чи відбудов!!! Тобто те, що ми бачимо - його майже первісний вигляд! Лише дерев`янні конструкції датуються початком ХХ століття - чехи постаралися.

Про виникнення замку відомо мало. Археологічні розкопки свідчать, що перші поселення були тут ще в залізному віці. Пізніше слов`яни збудували деревянну фортецю. А потім угорські племена, які прийшли у Дунайську низовину витіснили місцевих власників.

Перша історична згадка про замок пов`язується із повстанням 1315 -1322 рр. проти нового угорського короля Карла Анжу, італійського походження. Боротьбу очолював Петро Петенко (Петуня), син Петне, землинський і ужанський наджупан, власник великих земель на кордоні Галицького князівства. Він влаштував у Невицькому замку оплот повстання і намагався втягнути у боротьбу "князя русинів" Юрія або одного з його синів і посадити його на угорському престолі. На жаль, Галичина на той час не могла надати достатню допомогу, Петенко був розгромлений прибічниками Карла. Цікаво, що би було, якби історія пішла іншим шляхом?

Після цього замок переходить у власність Другетів, які його дещо перебудували. Він стає феодальним і втрачає своє значення. І, як було сказано вище, з середини 17 століття, після руйнації, уже не відроджується.

Руїни замку сьогодні вражають. Він має неправильну овальну форму. Посередині знаходиться невеликий внутрішній дворик, в якому залишились рештки криниці, де збиралася дощова вода.

Із напівзруйнованих стін відкривається чудовий краєвид на Уж, сусідні села, гору Плішка, Словаччнину.

Ось із таких бійниць стріляли лучники.

А цього літа у замку з`явився новий власник - ось це лисенятко :) Можливо у важкодоступних дірках ховався ще один братик чи сестричка... І це незважаючи на постійний потік туристів!!!

Реклама не завжди надоїдлива! (часом знадобиться розуміння англійської)

2009-10-25T23:13:00.003+02:00

Не забувайте про ремені безпеки :)

http://www.youtube.com/watch?v=bZ2EKswyTao&feature=fvw

Тайські лампочки

http://www.youtube.com/watch?v=KwAjQS05n60&feature=related

Неморгаюча жіночка

http://www.youtube.com/watch?v=RbWECjHe_OQ&feature=related

Як діти з поїздом бавились

http://www.youtube.com/watch?v=s7XTVczyYGc&NR=1

Тайський гумор. Пропаганда здорового способу життя.

http://www.youtube.com/watch?v=IJbvllx8UfQ&feature=related

Хто там у нас на дієті сидить?

http://www.youtube.com/watch?v=_OBPWUijk4M&feature=related

Посмішка покращує доходи від туризму. Це треба знати кожному закарпатцю :)

http://www.youtube.com/watch?v=gss3pzCSLGE&feature=related

Реклама якоїсь штуки типу в`єтнамської зірочки.

http://www.youtube.com/watch?v=91zYjK2nsow

Короткометражки

2009-10-25T22:37:00.008+02:00

Тут я колекціонуватиму різні цікаві чи веселі короткометражки.

Переважно на ютубі. Іноді знадобиться англійська.

Кольорові спагетті (стоп-моушн)

http://www.youtube.com/watch?v=qBjLW5_dGAM&feature=fvw

Tony vs Paul (стоп-моушн)

http://www.youtube.com/watch?v=AJzU3NjDikY

Cionstar (стоп-моушн)

http://www.youtube.com/watch?v=YsOaTEouwpA

Про те, як правильно пекти млинці (стопмоушн)

http://www.youtube.com/watch?v=UG5gO4nlLRQ&feature=related

Кліп на музику Fat City Reprise, склеєний із 45000 фотографій!!!!! (треба трохи чекати завантаження)

http://vimeo.com/2416897

Кліп у подібному стилі. Дуже симпатичний. Her morning elegance/Oren Lavie

http://www.youtube.com/watch?v=2_HXUhShhmY&feature=related

Досить похмурий фільм. Still Life

http://www.youtube.com/watch?v=La6T8Bq6CsU&feature=related

Добрий день! :)

http://www.youtube.com/watch?v=OBj-_ljxoHo

Чорна кнопка. Вчіться протистояти спокусі!

http://www.youtube.com/watch?v=QrKnhOJ-R80&feature=fvw

Павук. Чорний гумор. Невинні забавки часом закінчуються трагічно.

http://www.youtube.com/watch?v=Jmbv8kevQ-E

Дідо-Дуб

2009-10-24T01:12:00.008+03:00

Про найстаріше дерево України, останнім часом, не писав хіба що лінивий... А все через те, що наша держава (якщо я не помиляюсь) недавно приєдналася до якоїсь там європейської конвенції щодо "інвентаризації" і збереження дерев-старожилів. В цивілізованому світі на них вже давно звернули увагу. Все вже знайдено-описано-поліковано, взято під охорону і навіть створено особливі еко-маршрути від дерева до дерева. У нас все ще тільки зароджується. Та менше з тим...

Поки що найстарішим деревом, яке було знайдене на нашій території виявився дуб, віком чи то 900, чи 1100, чи 1200 років. Важко точно порахувати вік дерева, поки його не спиляєш :). Тьфу-тьфу-тьфу... Сподіваюсь, це ніхто не сприйме буквально...

Обхват стовбура - понад 9 метрів. Не знаю, як його заміряли, бо стовбур дуже нерівний, весь у наростах. Але повіримо.

Росте цей релікт у селі Стужиця, Великоберезнянського району, Закарпатської області. Саме село знаходиться на території Ужанського природного парку і, здається, по ньому проходить котрийсь із еко-маршрутів. Біля дерева облаштували пізнавальний стенд і альтанку за кошти.... кого б ви подумали? Уряду Норвегії!!! Якось аж соромно... Вказівники в горах спонсорує Польща, інфо-стенди - Норвегія...

Раніше в цій місцині росли цілі гаї ось таких гігантів-красенів, але в 17 столітті їх порубали. Лишили кілька штук в ряд, ніби для позначення якоїсь межі. Трохи далі від Дідо-Дуба на одній лінії видніються ще кілька вже далеко не молодих дубочків... Вони теж вражають, але ніяких стендів там уже нема. Зате на їхніх гілках зручно сушити опори для копиць сіна, а в боки упирати всякий господарський непотріб...

Тільки один з дубів отримав у селі власну назву - Дідо-Дуб. Селяни охоче розповідають легенди про вепра-патріарха, на лобі якого в шерсті застряг жолудь і саме він, ніби-то, й посадив випадково цей дуб... А ще про братів, які ворогували через землю і розділили свої поля дубами... А ще про жіванів-розбійників, які часто зупинялися під деревом і, звісно ж, ховали награбоване добро у дуплах...

Проскакувала інформація, що у тій ж таки Стужиці знайдений Дуб-Чемпіон, який ще на сотню років старший за "Діда", але в селі про це нічого не чули...

Подумати тільки... Таке ж листя шелестіло на цьому дереві ще за часів Київської Русі!!! Скільки кам`яних і цегляних споруд тої епохи зникли з поверхні землі, скільки знарядь, зброї зіржавіло-зітліло...

А дуб стоїть. Більше того, щоосені рясно всіває землю крупними жолудями. Тільки й чути то тут, то там їх глухий стукіт.

А ще селяни запевняють, що у цього дуба дуже позитивна енергетика і він лікувальний. Треба притулитися до нього і трохи постояти. На собі перевірено! Настрій наступні кілька днів був особливо піднесений!

Наприкінці 18 століття поруч із дубом побудували невеличку деревянну церкву. На жаль, зараз вона оббита бляхою і обшита білою ламберією... Ех, який туристичний потенціал мала б ця місцина, якби поруч із чудом природи стояла і пам`ятка деревяної архітектури у первісному вигляді!!!

Ось приблизний коментар місцевої мешканки: дерев`янна церква має в музеї стояти, а в селі такого ніхто не хоче... Де ж таке бачено? Скажуть, село якесь бідне, або люди недбалі.

Печера біля с.Негрово

2009-07-29T23:57:00.008+03:00

Землі навколо вулканічного хребта Гат (Хат), що простягається від Мукачева до Іршави, вже з давних давен були обжиті людьми. Навколо цих невисоких гір знайдено чимало городищ різного віку, а в самих горах відомо кілька печер антропогенного походження. Можливо, вони ровесники тих давніх культур, а може виникли всього кілька століть назад.

Про одну з них в інтернеті згадувалось як про катакомбну церкву. Знаходиться вона біля села Негрово, Іршавського району.

Час виникнення печери невідомий, як і її призначення. Є версія, що це була шахта для видобутку корисних копалин. Поблизу є село Мідянка. Дехто вважає, що назва походить від "мідь", і ніби-то саме її тут і видобували. Але, наскільки мені відомо, покладів міді в цих краях нема, а назва сусіднього села цілком імовірно походить від "мед", по-місцевому "мід". Та й стіни, як для шахти, оброблені занадто акуратно і порода більше схожа на звичайний туф.

Можливо вона була видовбана для схованки на випадок нападів кочівників. Крім того, селяни згадують, що в ній переховувались люди під час Другої світової.

І, нарешті, дехто вважає, що там жили монахи-схимники, або, що там була невеличка церковця. Зокрема, в цьому переконаний вчитель історії Синишин Михайло Іванович, який любязно погодився показати нам цю місцину. Два короткі відгалуження від одного з коридорів він називіє келіями. А загальний план ходів йому нагадує хрест. Приблизний план можна бачити на малюнку.

До печери колись вели два входи. Зараз один із них завалений камінням. Інший вхід ззовні виглядяє дуже вузьким. Він і справді невисокий, бо його замулило листям і землею, але в глибині коридорів можна стояти майже не згинаючсь. Та перші метри таки доводиться долати накарачках.

Даігональний хід, як і два інших, закінчується тупиком. І тут всюдисуще сміття...

Паралельні коридори закінчуються неглибокими калюжами. Навесні, напевно, тут більше води. Жодної живності я в ній не помітила.

Прямі коридори з`єднуються між собою перемичкою із "порогом".

Завалений вхід. Вигляд зсередини.

На стінах і стелі добре видно сліди від знарядь, якими довбали камінь

Одна з "келій". Завалена брилами каміння і сміттям.

Друга більш охайна і в ній є навіть "крісло".

На стінах у багатьох місцях є виїмки. Напевно, колись туди вкладали свічки.

Другий коридор також закінчується калюжою.

Верхівка гори над печерою вся зрита ямами.

Тут діють десятки "приватних" нелегальних кар`єрів для видобутку плиток андезиту, яким так зручно облицьовувати стіни і паркани. У навколишніх селах існує своя ієрархія серед "геологів", свої ділянки. Причому андезит буває сірим, а буває іржавим. Сірий вважається кращим. Через ці копанки нищиться ліс, підкопуються дерева, порушується структура грунту. Вантажними машинами довкола проторені численні колії. Але лісники всього цього ніби не помічають. Незабаром через таку стихійну "кар`єрну" діяльність може зникнути і відвідана нами печера, і печера біля Арданова, і відоме Арданівське городище X-VII i IV-III ст. до н.е.

Купи добутого каменю на продаж можна побачити практично біля кожної хати.

Сумно. Але у місцевих жителів завжди є виправдання: а що робити, коли держава, така-сяка, не забезпечує робочими місцями? Так само і з лісом, і з безмірним видобутком гальки із Тиси... Людина завжди шукає легких шляхів і швидкого збагачення. Така вже її природа.

Гамора

2009-07-20T18:02:00.012+03:00

Єдина в Європі діюча водяна кузня знаходиться в селі Лисичево, Іршавського району, Закарпатської області. Називається вона Гамора. Від неї і справді багато гамору, коли працює молот. Але назва, скорше всього, походить від нім. Hammer - молот, або від прізвища засновника.

Згадки про неї датуються 1850м роком. Кузні подібної конструкції, що працювали від сили води, були поширені по всій Австро-Угорщині. Але всі вони вже давно перетворились на музеї і тільки наша працювала до останнього - до повені 1998 року, від якої сильно постраждала. Але згодом її частково відремонтували і досі кують лопати та інші господарські знаряддя для потреб Лисичева і навколишніх сіл.

Також її можна відвідати як музей.

Принцип дії: Від місцевої річечки Лисичанки був відведений спеціальний канал. Кузня стоїть у долинці, нижче рівня води у каналі. Із нього вода тече по спеціальному дерев`яному жолобу-кориту, який розташований вздовж стіни під самим дахом. Якщо робота молота не потрібна, вода спокійно тече до самого кінця жолоба і звідти спадає гуркітливим водопадом. Якщо ж потрібно запустити молот, спеціальним ричагом відкривається отвір у жолобі і вода починає падати на колесо. Воно крутиться і приводить у дію величезний молот.

Всі конструкції зроблені із дерева, тому про герметичність говорити не доводиться. Якщо є бажаючі пройти крізь задні двері, доведеться прийняти душ. Місцями дерево поросло водорослями, почорніло... Може це мені тільки здалося, але виглядало так, ніби вся ця конструкція може в будь-який момент розвалитися. Напевно доводиться щороку міняти деякі деталі.

Жолоб із водою і два колеса, вздовж задньої стіни кузні.

Всередині кузні панує творчий безлад. Із освітлення хіба відчинені двері і вогонь у печі, де розігрівається метал, та ще кілька ламп, які майже не розвіюють морок. Стіни прикрашені живописними чорно-сірими розводами та розписані вздовж і впоперек різними розрахунками. Підлога вкрита шаром сажі. По кутках звисає чорна павутина.

А ось і головний роботяга. Поки непорушно спочиває.

Це другий. Недіючий.

А ось можна спостерігати за роботою. Великим молотом надають виробу основної грубої форми, а потім, при потребі, доводять його вручну звийчайними ковальськими молотками.

З 2007 року тут в самому кінці червня проводиться фестиваль ковалів. Вони працюють у дворі кузні "традиційним" способом. А Лисичевські ковалі по-свому. Гості мають змогу подивитись за роботою як одних, так і інших. Це все відбувається під супровід різноманітних фольклорних колективів, яким не завжди вдається перекричати навколишній стукіт-гуркіт. Але це зовсім не псує свята :)
По закінченню фестивалю, ковалі чіпляють свої вироби на імпровізоване дерево, де вони залишаються іржавіти в якості пам`ятника-згадки про подію.

Фестиваль на Шипоті

2009-07-09T23:18:00.004+03:00

Чому вже багато років саме Шипіт стає притулком для охочих відсвяткувати Івана Купала - я не знаю. Вперше відбулося подібне збіговисько десь у 1992 році. Отже це вже 17-тий раз!

Шипіт відомий щорічними зібраннями різношерстних неформалів з України, Польщі, Балтійських країн, Росії тощо... Збір, зазвичай, починається 1 липня і триває близько 2х тижнів. Але апогеєм стає ніч з 6 на 7 липня - свято Івана Купала.

За свій вік я встигла наслухатися всяких пліток і домислів про те, що ж там відбувається у цю загадкову, сповнену особливої енергетики ніч. Звісно, давно тягнуло на власні очі побачити ритуальний вогонь, чарівні вінки і купання у крижаній воді. А ще краще - взяти у всьому цьому участь. Але, як це переважно зі мною буває, я ніяк не могла знайти собі хоч якусь компанію однодумців і взагалі охочих підняти одне місце...

І ось, сталося!!!!!!!!!

Звісно, це не зовсім те, про що мріялось... Моє перебування на Шипоті обмежилось кількома годинами, але хоч так...
У нас не було намета, то ж планувалось просидіти всю ніч біля вогнища, а перед світанком вийти на Великий Верх, або хоча б на перемичку між Жидом і ВВ і зустріти там Сонце, головного героя свята, поснідати чорницею (яфинами). А ще наробити світанкових туманних фотошедеврів. Задля цього навіть важкенький позичений штатив довелося із собою тягати. А потім спуститися у Пилипець і там трохи поспати перед дорогою додому. Та погода внесла свої корективи.

Дорога до водопаду з роками все густіше і густіше обростає всілякими готельчиками і будиночками. Хоча якість її залишає бажати кращого. Подейкують, перед самим водопадом хотіли організувати платну стоянку, чи щось таке. Перші намети ми побачили уже в кінці села на території приватних хат. Напевно так безпечніше. Але й далі ходити...

Перше, що нас зустріло був, звісно, сам водопад. Як завжди, величний і ревучий. Знайшлося навіть кілька відчайдухів, які залазили під воду, хоча надворі було волого і зябко.
Далі стежка виводить на місце події. Я була вражена кількістю наметів всіх кольорів, розмірів і конфігурацій, розкиданих на триярусній поляні. На нижній красувалась складена майбутня ватра, висотою десь під 5 метрів. Нема чого й думати через щось подібне стрибати. Біля ватри зібралась купка людей, які оточували музикантів, переважно перкурсіоністів. Загалом, саме барабани задавали ритм всій церемонії. Хоча були ще й скрипочки, сопілки, гітари... Решта людей валандались по території без видимого діла, сиділи біля наметів, готували їжу...

Хтось мав свій звичайний вигляд, хтось натягнув вінка, декотрі виглядали досить екстравагантно. Власне, сам фестиваль і починався із зустрічей хіппі та інших неформалів. Мешканці Пилипця (найближче село) в ці дні мають нагоду спостерігати безкоштовний "цирк". Їм незрозуміло, що це за патлаті люди і для чого вони приїжджають, але охоче на них витріщаються, а потім переказують одне одному в деталях вигляд тих, хто їх найбільше вразив. Але, на моє розчарування, особливо колоритних особистостей мені не попалось. Останнім часом стає все більше "зівак" (таких як ми) які не переймаються ніякою ідеологією і не належать до жодної субкультури, а просто приїжджають подивитись що до чого.

Хотілося собі сплести вінка. Та де там! Хоч би десь якась ромашечка лишилась... Все змели! Можна було, звичайно, піднятися вище, або поблукати по лісу, але вже темніло, то якось не до того було.
З настанням темряви робилося все вогкіше і холодніше. І я почала сумніватися, чи зможемо ми всю ніч до світанку витримати, сидячи надворі. Але скоро розпалили багаття і воно розігнало всю вологість і холод. Багаття вийшло грандіозне! Іскри від нього злітали високо-високо у нічне небо. Вся публіка тупцялася навколо, а дехто навіть пробував взятися за руки і бігати навкруги. Але по мірі згоряння воно почало помалу обвалюватись і осідати.
Тоді народ переключився на інше вогняне видовище - поі. Звідки приїхали ці дівчата і хлопці я не знаю, але це були справжні віртуози! І хоча ця субкультура за основу взяла новозеландські народні танці, та все ж вона дуже органічно вписується у наше язичницьке святкування. Тут і танець, і вогонь, і виписування кіл... Схоже на якісь магічні ритуали. Відлякування злих духів чи, навпаки, їх закликання. Який-небудь вчений коли-небудь буде доводити, що то повязано із культом сонця, і ці рухи - ніщо інше, як зображення солярних знаків :) Зрештою, можливо і слов`яни колись робили щось подібне...
Згодом люди знову підсіли до ватри, яка на той час вже остаточно "розляглась" по землі. Хтось навіть спробував перескакувати через неї, але їм не дуже вдавалося.

Cпочатку вогонь піднімався вертикально, але раптом двійчі розстелився по землі, змусивши тих, хто сидів найближче, покинути нагріті місця. І через кілька хвилин почали падати перші краплі. А потім почалася справжнісінька злива.
Мені страшенно пощастило, що один хмельниччанин, який називав мене колегою (хоча він відеооператор, а я фотограф-аматор), потягнув мене до себе у намет. Інакше не знаю, що сталося б з моїм недавнокупленим зеркальним фотіком, та й зі мною. Хоча, зі мною якраз нічого б страшного не сталося.
Не впевнена, що це було - чи раптовий напад філантропії, чи якісь інші мотиви. Але я дуже вдячна цим людям, які мене прихистили. Все, що пам`ятається - це дощова завіса, мокра слизька трава вперемішку із глиною, темрява і тепла людська рука, яка тягне до затишного місця. Мені завжди ось такі одноразові і короткі випадкові зустрічі з випадковими людьми найбільше врізаються в память. Якщо хтось із вас читатиме - Дякую!
Згодом мене знайшов хлопець із нашої компанії і ми пішли до своїх речей, які були сховані під целофаном у наших земляків. На той час дощ уже майже припинився і поспішати в село якось не хотілося. Ми ще трохи постояли біля ватри. Там залишилась купка найвитриваліших, або найп`яніших, чи найобкуреніших індивідів. Ну, і ми з ними...
Та згодом мокрий одяг і ноги дали про себе знати то ж ми пошурували вниз до машини, під викрикування різних пісень.

Ночували у Пилипці в одної привітної бабусі (рідна бабуся одного з учасників поїздки) , яка зранку нагодувала нас бринзою і чаєм з малиновим сиропом.

Ось такий ось Шипіт-2009

Із неприємного, але смішного - у нас вкрали пляшку вина. Поки я копалася під нашою розкладушкою (особливо необхідні речі на Шипоті, на думку одного з учасників, - це натівське ліжко-розкладушка і бокали для вина. Щоб гламурно було, і щоб решту жаба задавила) ведучи боротьбу зі штативом, пляшка вина, яка лежала поруч, якось трошки відкотилась вниз і компанія якраз абсолютно "формальних" людей не довго думаючи, вирішила, що це дар купальських духів і почала вживати його швидше, ніж ми зрозуміли що сталося. Довелося нести додому нерозпаковані келихи. Зате тепер в них буде своя історія - вони пережили Шипіт!

Із почутого, але неперевіреного. Хмельниччани розповіли, що через річку від основної галявини є ще "резервація" - місце, де збираються кардинальні неформали. Там стоять розмальовані стовпи (доречі, ми один бачили) і розвішані розмальовані черепи. А ще все навколо обвішане різними амулетами.
Не знаю, правда, чи ні, але на це варто було б подивитись. Може наступного разу...

А ще я відкрила для себе, що легендарною червоною рутою тут називають монарду. А я завжди думала, що це рожеві рододендрони... І ще дуже сперечалась із знайомою дизайнеркою, яка всунула зображення монарди у буклеті якогось закарпатського готелю "Червона рута" як емблему.

По-дорозі додому ще заїхали у Гукливий (насправді присілок Гукливого - Веретичів) і подивились деревянну церкву Святого Духа із 18 ст. А ще залізли у дзвінницю, яка виявилась відкритою, із трьома невеличкими дзвонами.

Ось хто позривав всі мої ромашки:)

Танці навколо вогню

Поі. Давно про них чула, але на власні очі бачила вперше. Вражає.

А ось мої рятівники :)

Замок у Броньці

2009-07-04T08:57:00.006+03:00

Вірніше те, що від нього залишилось.

Руїни цієї маловідомої невеликої фортеці знаходяться серед вулканчних гір, недалеко від села Бронька в Іршавському районі Закарпатської області.

Не відомо ні час побудови, ні причини занепаду фортеці. До нас дійшли всього 2 згадки про неї із 13ст. Вважається, що вона виконувала оборонні функції соляного шляху, що вів із Солотвино до Сваляви (стара назва - Солява), де на той час знаходились соляні склади.

Хоча, є й інше припущення, що це був просто приватний замок місцевого лицаря-феодала.

Є легенда, що в ньому певний час жив відомий розбійник Бринда із своєю бандою, який не давав спокою населенню всієї околиці. Врешті це надоїло місцевим селянам і вони вигнали розбійників досить оригінальним способом: позбирали всю свою велику і малу худобу, приліпили на роги тваринам запалені свічки і зі всім цим "військом" рушили на замок серед ночі. Бринда так злякався, що сів на коня (а він хоч і був триногим, та міг перескакувати з вершини на вершину) і дременув світ за очі, та й не повертався більше. Решта розбійників теж повтікали хто як міг. На сусідній горі, ніби-то, ще досі збереглися вмятини від трьох ніг Бриндиного коня у камені. Тоді селяни зруйнували замок, щоб відбити спокусу відновлювати там грабіжницьке гніздо. А може награбоване добро ще досі залишається у підземних ходах під замком?

Вулканічна гірка, на якій притулився Броньківський замок не дуже висока, але достатньо стрімка. Зараз все вкрито густим лісом, але, очевидно, колись звідси відкривався панорамний вигляд на долину, по якій проходив соляний шлях. Хоча це не найвища вершина в тій місцевості і кругозір частково обмежують сусідні гори.

Рештки фортеці мають форму кола і квадрата. Деякі ділянки стін утворені природніми прямовисними скельними виходами. Диву даєшся, як на таких крутих схилах можна було побудувати щось подібне і як незручно було до неї добиратися! Можливо, до вершини гори вели дерев`яні сходи чи якісь інші допоміжні конструкції. А де ж залишали коней?

Кілька років тому місцеві школярі випадково знайшли тут невеличку булаву, яка зберігається зараз в Іршавському історичному напівприватному музеї. По всій вершині помітні сліди археологічних розкопок, але про інші знахідки нічого не відомо.

Зараз світло-сірі вулканічні брили, стали домівкою для численних ящірок, які вигрівають свої блискучі спинки на сонечку і поважно розглядають рідкісних гостей.

Мені довелось побувати тут двічі. Вперше ми їздили у пошуках "скарбів". Знайшли кілька кісточок, уламки кераміки (десь читала, що в Броньці знаходили графітну кераміку, а це рідкість) і ..... монети..... копійки українські, сучасні..... Там крутий спуск, видно хтось гепнувся і вони посипались. Зате загубили кришку від об`єктива. І ше помучились на підйомі, бо полізли по просіці для електролінії просто вгору. Вже на спуску зрозуміли, що зробили дурницю, бо трохи далі є хороша полога стежка. Хоча, останні метри перед замком всеодно доводиться трохи карабкатись.

В інший раз ми знову ішли незручною стежкою, бо пробували знайти кришку, але безрезультатно. Якщо комусь трапиться - знайте, що це моя! :)