Чому вже багато років саме Шипіт стає притулком для охочих відсвяткувати Івана Купала - я не знаю. Вперше відбулося подібне збіговисько десь у 1992 році. Отже це вже 17-тий раз!
Шипіт відомий щорічними зібраннями різношерстних неформалів з України, Польщі, Балтійських країн, Росії тощо... Збір, зазвичай, починається 1 липня і триває близько 2х тижнів. Але апогеєм стає ніч з 6 на 7 липня - свято Івана Купала.
За свій вік я встигла наслухатися всяких пліток і домислів про те, що ж там відбувається у цю загадкову, сповнену особливої енергетики ніч. Звісно, давно тягнуло на власні очі побачити ритуальний вогонь, чарівні вінки і купання у крижаній воді. А ще краще - взяти у всьому цьому участь. Але, як це переважно зі мною буває, я ніяк не могла знайти собі хоч якусь компанію однодумців і взагалі охочих підняти одне місце...
І ось, сталося!!!!!!!!!
Звісно, це не зовсім те, про що мріялось... Моє перебування на Шипоті обмежилось кількома годинами, але хоч так...
У нас не було намета, то ж планувалось просидіти всю ніч біля вогнища, а перед світанком вийти на Великий Верх, або хоча б на перемичку між Жидом і ВВ і зустріти там Сонце, головного героя свята, поснідати чорницею (яфинами). А ще наробити світанкових туманних фотошедеврів. Задля цього навіть важкенький позичений штатив довелося із собою тягати. А потім спуститися у Пилипець і там трохи поспати перед дорогою додому. Та погода внесла свої корективи.
І ось, сталося!!!!!!!!!
Звісно, це не зовсім те, про що мріялось... Моє перебування на Шипоті обмежилось кількома годинами, але хоч так...
У нас не було намета, то ж планувалось просидіти всю ніч біля вогнища, а перед світанком вийти на Великий Верх, або хоча б на перемичку між Жидом і ВВ і зустріти там Сонце, головного героя свята, поснідати чорницею (яфинами). А ще наробити світанкових туманних фотошедеврів. Задля цього навіть важкенький позичений штатив довелося із собою тягати. А потім спуститися у Пилипець і там трохи поспати перед дорогою додому. Та погода внесла свої корективи.
Дорога до водопаду з роками все густіше і густіше обростає всілякими готельчиками і будиночками. Хоча якість її залишає бажати кращого. Подейкують, перед самим водопадом хотіли організувати платну стоянку, чи щось таке. Перші намети ми побачили уже в кінці села на території приватних хат. Напевно так безпечніше. Але й далі ходити...
Перше, що нас зустріло був, звісно, сам водопад. Як завжди, величний і ревучий. Знайшлося навіть кілька відчайдухів, які залазили під воду, хоча надворі було волого і зябко.
Далі стежка виводить на місце події. Я була вражена кількістю наметів всіх кольорів, розмірів і конфігурацій, розкиданих на триярусній поляні. На нижній красувалась складена майбутня ватра, висотою десь під 5 метрів. Нема чого й думати через щось подібне стрибати. Біля ватри зібралась купка людей, які оточували музикантів, переважно перкурсіоністів. Загалом, саме барабани задавали ритм всій церемонії. Хоча були ще й скрипочки, сопілки, гітари... Решта людей валандались по території без видимого діла, сиділи біля наметів, готували їжу...
Далі стежка виводить на місце події. Я була вражена кількістю наметів всіх кольорів, розмірів і конфігурацій, розкиданих на триярусній поляні. На нижній красувалась складена майбутня ватра, висотою десь під 5 метрів. Нема чого й думати через щось подібне стрибати. Біля ватри зібралась купка людей, які оточували музикантів, переважно перкурсіоністів. Загалом, саме барабани задавали ритм всій церемонії. Хоча були ще й скрипочки, сопілки, гітари... Решта людей валандались по території без видимого діла, сиділи біля наметів, готували їжу...
Хтось мав свій звичайний вигляд, хтось натягнув вінка, декотрі виглядали досить екстравагантно. Власне, сам фестиваль і починався із зустрічей хіппі та інших неформалів. Мешканці Пилипця (найближче село) в ці дні мають нагоду спостерігати безкоштовний "цирк". Їм незрозуміло, що це за патлаті люди і для чого вони приїжджають, але охоче на них витріщаються, а потім переказують одне одному в деталях вигляд тих, хто їх найбільше вразив. Але, на моє розчарування, особливо колоритних особистостей мені не попалось. Останнім часом стає все більше "зівак" (таких як ми) які не переймаються ніякою ідеологією і не належать до жодної субкультури, а просто приїжджають подивитись що до чого.
Хотілося собі сплести вінка. Та де там! Хоч би десь якась ромашечка лишилась... Все змели! Можна було, звичайно, піднятися вище, або поблукати по лісу, але вже темніло, то якось не до того було.
З настанням темряви робилося все вогкіше і холодніше. І я почала сумніватися, чи зможемо ми всю ніч до світанку витримати, сидячи надворі. Але скоро розпалили багаття і воно розігнало всю вологість і холод. Багаття вийшло грандіозне! Іскри від нього злітали високо-високо у нічне небо. Вся публіка тупцялася навколо, а дехто навіть пробував взятися за руки і бігати навкруги. Але по мірі згоряння воно почало помалу обвалюватись і осідати.
Тоді народ переключився на інше вогняне видовище - поі. Звідки приїхали ці дівчата і хлопці я не знаю, але це були справжні віртуози! І хоча ця субкультура за основу взяла новозеландські народні танці, та все ж вона дуже органічно вписується у наше язичницьке святкування. Тут і танець, і вогонь, і виписування кіл... Схоже на якісь магічні ритуали. Відлякування злих духів чи, навпаки, їх закликання. Який-небудь вчений коли-небудь буде доводити, що то повязано із культом сонця, і ці рухи - ніщо інше, як зображення солярних знаків :) Зрештою, можливо і слов`яни колись робили щось подібне...
Згодом люди знову підсіли до ватри, яка на той час вже остаточно "розляглась" по землі. Хтось навіть спробував перескакувати через неї, але їм не дуже вдавалося.
З настанням темряви робилося все вогкіше і холодніше. І я почала сумніватися, чи зможемо ми всю ніч до світанку витримати, сидячи надворі. Але скоро розпалили багаття і воно розігнало всю вологість і холод. Багаття вийшло грандіозне! Іскри від нього злітали високо-високо у нічне небо. Вся публіка тупцялася навколо, а дехто навіть пробував взятися за руки і бігати навкруги. Але по мірі згоряння воно почало помалу обвалюватись і осідати.
Тоді народ переключився на інше вогняне видовище - поі. Звідки приїхали ці дівчата і хлопці я не знаю, але це були справжні віртуози! І хоча ця субкультура за основу взяла новозеландські народні танці, та все ж вона дуже органічно вписується у наше язичницьке святкування. Тут і танець, і вогонь, і виписування кіл... Схоже на якісь магічні ритуали. Відлякування злих духів чи, навпаки, їх закликання. Який-небудь вчений коли-небудь буде доводити, що то повязано із культом сонця, і ці рухи - ніщо інше, як зображення солярних знаків :) Зрештою, можливо і слов`яни колись робили щось подібне...
Згодом люди знову підсіли до ватри, яка на той час вже остаточно "розляглась" по землі. Хтось навіть спробував перескакувати через неї, але їм не дуже вдавалося.
Cпочатку вогонь піднімався вертикально, але раптом двійчі розстелився по землі, змусивши тих, хто сидів найближче, покинути нагріті місця. І через кілька хвилин почали падати перші краплі. А потім почалася справжнісінька злива.
Мені страшенно пощастило, що один хмельниччанин, який називав мене колегою (хоча він відеооператор, а я фотограф-аматор), потягнув мене до себе у намет. Інакше не знаю, що сталося б з моїм недавнокупленим зеркальним фотіком, та й зі мною. Хоча, зі мною якраз нічого б страшного не сталося.
Не впевнена, що це було - чи раптовий напад філантропії, чи якісь інші мотиви. Але я дуже вдячна цим людям, які мене прихистили. Все, що пам`ятається - це дощова завіса, мокра слизька трава вперемішку із глиною, темрява і тепла людська рука, яка тягне до затишного місця. Мені завжди ось такі одноразові і короткі випадкові зустрічі з випадковими людьми найбільше врізаються в память. Якщо хтось із вас читатиме - Дякую!
Згодом мене знайшов хлопець із нашої компанії і ми пішли до своїх речей, які були сховані під целофаном у наших земляків. На той час дощ уже майже припинився і поспішати в село якось не хотілося. Ми ще трохи постояли біля ватри. Там залишилась купка найвитриваліших, або найп`яніших, чи найобкуреніших індивідів. Ну, і ми з ними...
Та згодом мокрий одяг і ноги дали про себе знати то ж ми пошурували вниз до машини, під викрикування різних пісень.
Мені страшенно пощастило, що один хмельниччанин, який називав мене колегою (хоча він відеооператор, а я фотограф-аматор), потягнув мене до себе у намет. Інакше не знаю, що сталося б з моїм недавнокупленим зеркальним фотіком, та й зі мною. Хоча, зі мною якраз нічого б страшного не сталося.
Не впевнена, що це було - чи раптовий напад філантропії, чи якісь інші мотиви. Але я дуже вдячна цим людям, які мене прихистили. Все, що пам`ятається - це дощова завіса, мокра слизька трава вперемішку із глиною, темрява і тепла людська рука, яка тягне до затишного місця. Мені завжди ось такі одноразові і короткі випадкові зустрічі з випадковими людьми найбільше врізаються в память. Якщо хтось із вас читатиме - Дякую!
Згодом мене знайшов хлопець із нашої компанії і ми пішли до своїх речей, які були сховані під целофаном у наших земляків. На той час дощ уже майже припинився і поспішати в село якось не хотілося. Ми ще трохи постояли біля ватри. Там залишилась купка найвитриваліших, або найп`яніших, чи найобкуреніших індивідів. Ну, і ми з ними...
Та згодом мокрий одяг і ноги дали про себе знати то ж ми пошурували вниз до машини, під викрикування різних пісень.
Ночували у Пилипці в одної привітної бабусі (рідна бабуся одного з учасників поїздки) , яка зранку нагодувала нас бринзою і чаєм з малиновим сиропом.
Ось такий ось Шипіт-2009
Із неприємного, але смішного - у нас вкрали пляшку вина. Поки я копалася під нашою розкладушкою (особливо необхідні речі на Шипоті, на думку одного з учасників, - це натівське ліжко-розкладушка і бокали для вина. Щоб гламурно було, і щоб решту жаба задавила) ведучи боротьбу зі штативом, пляшка вина, яка лежала поруч, якось трошки відкотилась вниз і компанія якраз абсолютно "формальних" людей не довго думаючи, вирішила, що це дар купальських духів і почала вживати його швидше, ніж ми зрозуміли що сталося. Довелося нести додому нерозпаковані келихи. Зате тепер в них буде своя історія - вони пережили Шипіт!
Із почутого, але неперевіреного. Хмельниччани розповіли, що через річку від основної галявини є ще "резервація" - місце, де збираються кардинальні неформали. Там стоять розмальовані стовпи (доречі, ми один бачили) і розвішані розмальовані черепи. А ще все навколо обвішане різними амулетами.
Не знаю, правда, чи ні, але на це варто було б подивитись. Може наступного разу...
Не знаю, правда, чи ні, але на це варто було б подивитись. Може наступного разу...
А ще я відкрила для себе, що легендарною червоною рутою тут називають монарду. А я завжди думала, що це рожеві рододендрони... І ще дуже сперечалась із знайомою дизайнеркою, яка всунула зображення монарди у буклеті якогось закарпатського готелю "Червона рута" як емблему.
По-дорозі додому ще заїхали у Гукливий (насправді присілок Гукливого - Веретичів) і подивились деревянну церкву Святого Духа із 18 ст. А ще залізли у дзвінницю, яка виявилась відкритою, із трьома невеличкими дзвонами.
По-дорозі додому ще заїхали у Гукливий (насправді присілок Гукливого - Веретичів) і подивились деревянну церкву Святого Духа із 18 ст. А ще залізли у дзвінницю, яка виявилась відкритою, із трьома невеличкими дзвонами.
Ось хто позривав всі мої ромашки:)
Танці навколо вогню
Поі. Давно про них чула, але на власні очі бачила вперше. Вражає.
А ось мої рятівники :)
