понеділок, 23 листопада 2009 р.

Соколич

Анталовецька Поляна, згаслий вулкан поблизу Ужгорода, досить багата на природні памятки, про які мало хто знає, навіть серед ужгородців. Особливо вражає великий скельний масив, що височіє над долиною річки Клокотива. Називають його по-різному: Соколич, Соколині скелі, Соколець... А все через те, що на тих скелях зручно гніздитися соколам та іншим хижим птахам. Хоча, побувавши там двічі в різні пори року, ніяких птахів я там не помітила...
Є різні варіанти підходу до цього місця. Можна з Перечина, з Сімера, з Тур`я Ремети (це там, де жаб ловлять), а можна з боку кратера Анталовецької Поляни (тобто з Невицького, Ворочева)
Цього разу закортіло випробувати тур`яреметівський шлях.

Сідаємо на лумшорську маршрутку і гайда! Ранок видався туманним. Все довкола було вкрито крапельками. Кожна билинка, колосочок, павутинка перетворились на коштовність всіяну діамантами.

Через туман і через свою недолугість, втратили півгодини, блукаючи серед колгоспних будівель у пошуках потрібної дороги до лісу. Знайшли. Від неї треба було повернути направо. От із цим виникли проблеми. На карті вказані лише два відгалуження, а насправді там їх десятки. Mи вирішили обрати одне з них і зайти врешті до лісу. Зайшли. Потрапили на вирубку і дуже скоро дорога стала зовсім непрохідною. Болото по коліна, все захаращено стовбурами і гілками... Знайшли якусь невеличку стежку, яка ніби-то вела догори, але дуже скоро вона зникла і ми вирішили підніматися на хребет просто в лоб. Схибити не могли. Рано чи пізно по одному з відрогів ми б піднялися на хребет Синаторія (чого в нього така назва? Вона завжди мене дивувала). Так і сталося. Але поки видряпались, ледве дихали...
По дорозі траплялися справжні буки-красені! Їм точно по 200 років!!! А ще зустріли дуже жваву саламандру (і ще одну на зворотньому шляху). Дивно, але я думала, що все гаддя вже давно спить. Кінець листопада як-не-як...

Туман залишився в долині і з нього, як із моря острівцями виринали окремі невисокі вершини. Шкода, що не траплялося панорамного вигляду. Все заступали дерева.
Хребет Синаторія надиво плоский. Іноді здається, що ти просто в якомусь закинутому парку на рівнині. Тут переважно ростуть берези. Причому більшість із них якось химерно викручені, часом стовбури ростуть паралельно до землі. Час від часу попадаються поляни, вкриті високою травою влітку і довгими жовтими пасмами сухої трави в інші пори року.
Але і на вершині хребта наші блукання не припинились. Час від часу просторі березняки мінялися хащами, через які важко було продиратися. Потім ми знову якось ненароком спустилися... Якесь відчуття приблизно підказувало, куди йти, ми різко змінили напрям і от, із-за пагорба видніється якась скеля... Невже!!???
Так воно і є!!! Знайоме місце!!! Ось і грот у скелі. Востаннє я була тут років 5 тому, але згадуються навіть деякі окремі камінці!!!

Доречі про грот...
Чи це не його називають Печера Синаторія??? В інтернеті згадується якась невеличка печерка поблизу Соколича, але ні опису, ні точних координат, ні тим більше, фотографій... Десь вказувалось приблизне місце розташування, але воно було вже дуууже приблизне. І набагато далі від скель... Але ж ми там майже усе обійшли.

Я б не назвала це печерою, але сховатися від дощу можна. Це скоріше якась тріщина між скелями. Фактура скель дуже цікава. Вони вкриті горизонтальними тріщинками, та ще й круглими ямками. Напевно вулканічного походження.
Тут хтось дбайливо склав дрова на запас.

Порожнина всередині тягнеться вертикально і закінчується діркою у "даху".

Від печери ідемо далі і..... Ось вони, чудернацькі вертикальні скелі, а під ними розсипи кам`яних плиток. Кажуть, тут у жовтні дуже гарно, коли на деревах ще тримається кольорове листя. Ну, пропустили. Але і в оточенні голих дерев видовище вражає!

Ще трохи і перед нами найвищий масив скель. Книжка пише, що вони сягають 30-метрової висоти. Така собі кам`яна десятиповерхівка серед лісу...
Hадибали на облаштовану місцинку для пікніка. Є камінь-стіл, а довкола - камені-стільці. Нащастя, матеріалу для такого "будівництва" навколо вистачає :)

Не полінуйтеся видряпатися нагору. З вершини скель гарний краєвид на долину річки Клокотивої. Зліва - Турянська долина, а справа видно вершину Анталовецької Поляни. Нажаль, з того боку якраз світило сонце, то сфоткати не вдалось.
Якщо хтось боїться висоти - краще зі скель вниз не дивитися.

Листопадовий день короткий, то ж ми вирішили на цьому закінчити нашу прогулянку і спуститися у Перечин. На цей раз ми вирішили твердо триматися дороги, щоб уже без пригод.
Навколо час від часу траплялися білі маркери і червоні шматки матерії, пов`язані на дерева. Стежка чітка - схибити неможливо!!! Дуже скоро вийшли на дорогу, яка веде до кратера. Трохи пройшлися по ній, а потім повернули вправо на дорогу, яка йде по хребту Синаторія. Час від часу поперек дороги лежали зламані дерева. І взагалі (чи то мені так здалось) весь день ми занадто часто натрапляли на сліди вітровалів. Деякі ще досить свіжі... А на цій дорозі здавалося, що хтось навмисно перекриває її...
Трапилися дві поляни. Я їх памятаю ще з минулого разу. Одна з них була просто всіяна неймовірною кількістю метеликів!!! Я ще такого не бачила. просто якесь масове нашестя. До того ж вони були якісь зовсім ручні, чи то сонні, чи просто не боялися людей. Дуже шкода, що тоді у мене ще не було людського фотоапарата...
Ми до останнього трималися дороги... Але вона ставала все менш помітною і раптом зовсім зникла. Ліс ставав все більше захаращеним, багато повалених дерев, якісь непрохідні чагарники... Ми зрозуміли, що знову кудись не туди зайшли. Уже давно почали попадатись якісь нариті ямки. А далі вся земля була скопана, наче хтось тут садив город. Видно було дубове листя, але жодного жолудя. Очевидно, що це кабани постаралися. Сонце вже по-троху сідало. Треба було швидше спускатися. Жодної стежинки... Назад повертатися не хотілося. Ну що ж. Видно, Блуд не хотів від нас відчепитися того дня... Знову навпростець. Схил доволі крутий, але це не страшне. Неприємно, що він всіяний хиткими гострими уламками скель, мокрим слизьким листям і поваленими стовбурами величезних дерев. Та все ж через деякий час ми вже були на рівній ділянці лісу. Тут натрапили на дорогу якою і мали спускатись, але якось її прогавили. Знову почало зустрічатись біле маркування.
Коли спустились, виявилось, що туман в долині за день так і не розвіявся. Потроху ми занурились у "молоко". Відблиски рожевого вечірнього неба надали йому дивовижного відтінку.

Скоро стежка вивела на поле. Пробираючись в тумані і в темноті, як сліпі котенята, ми почули спереду якесь гудіння чи свист. Це газокомпресорна станція. Значить ми на правильному шляху. От тільки в який бік траса? Нащастя нам трапились якісь молодики на машині, вони підказали.
Далі був не дуже приємний відтинок шляху по трасі. Починало ставати зимно, ноги чвакали... Дивно, в лісі це якось не дуже помічалось. Ще трохи і ми вже сиділи в теплому автобусі і їхали додому, де нас чекав гарячий чай із коньяком.
Ось така ось прогулянка вихідного дня з легким нальотом екстріму :)

суботу, 14 листопада 2009 р.

Невицький замок


Недалеко від Ужгорода, в долині Ужа, на одному з вулканічних виступів гори Анталовецька Поляна стоїть, мабуть, найгарніший замок Закарпаття - Невицький.
Власне, він ближче до села Кам`яниця, ніж до Невицього, тому, беручи квиток на автобус, слід мати це на увазі. Його добре видно з траси, але при підході замок ніби навмисно ховається у лісі. Лише взимку зловісно визирає з павутини голих гілок.

Замок, збудований ще до появи артилерії, був повністю пристосований до рельєфу, і відзначається абсолютною асиметричністю. Товстелезні кам`яні стіни вціліли до другого-третього поверху. Камінь - місцевий, вулканічного походження. А на рахунок розчину ходять легенди, ніби-то крім звичайного молока і яєць, до нього домішували також жіноче молоко і людську кров. А взагалі легенд ходить багато...

Найвідоміша з них - про Погану діву - жорстоку володарку замку, яка страшенно знущалася над людьми і страчувала за будь-яку провину. Саме вона заставляла мешканців навколишніх сіл важко працювати на побудові фортеці, носити яйця і молоко, спричинивши цим голод і багато смертей від виснаження. Очевидно, її образ дещо змішався з образом Єлизавети Баторі, угорської графині, яка полюбляла приймати ванни із дівочої крові і яку прозвали сестрою Дракули.

Але є й більш мирні легенди. Зокрема про те, що фортеця використовувалась для захисту невіст, дівчат на виданні. Звідси і назва - Невістський замок. Сьогодні відвідання замку нареченими при хорошій погоді є невід`ємним пунктом у весільній програмі.

В 1644 р. замок було частково зруйновано військами Дьордя II Ракоці. З того часу замок спустів і потроху занепадав. Зате з того часу не відбувалося ніяких пере- чи відбудов!!! Тобто те, що ми бачимо - його майже первісний вигляд! Лише дерев`янні конструкції датуються початком ХХ століття - чехи постаралися.

Про виникнення замку відомо мало. Археологічні розкопки свідчать, що перші поселення були тут ще в залізному віці. Пізніше слов`яни збудували деревянну фортецю. А потім угорські племена, які прийшли у Дунайську низовину витіснили місцевих власників.
Перша історична згадка про замок пов`язується із повстанням 1315 -1322 рр. проти нового угорського короля Карла Анжу, італійського походження. Боротьбу очолював Петро Петенко (Петуня), син Петне, землинський і ужанський наджупан, власник великих земель на кордоні Галицького князівства. Він влаштував у Невицькому замку оплот повстання і намагався втягнути у боротьбу "князя русинів" Юрія або одного з його синів і посадити його на угорському престолі. На жаль, Галичина на той час не могла надати достатню допомогу, Петенко був розгромлений прибічниками Карла. Цікаво, що би було, якби історія пішла іншим шляхом?
Після цього замок переходить у власність Другетів, які його дещо перебудували. Він стає феодальним і втрачає своє значення. І, як було сказано вище, з середини 17 століття, після руйнації, уже не відроджується.

Руїни замку сьогодні вражають. Він має неправильну овальну форму. Посередині знаходиться невеликий внутрішній дворик, в якому залишились рештки криниці, де збиралася дощова вода.

Із напівзруйнованих стін відкривається чудовий краєвид на Уж, сусідні села, гору Плішка, Словаччнину.

Ось із таких бійниць стріляли лучники.

А цього літа у замку з`явився новий власник - ось це лисенятко :) Можливо у важкодоступних дірках ховався ще один братик чи сестричка... І це незважаючи на постійний потік туристів!!!