Соколич

Анталовецька Поляна, згаслий вулкан поблизу Ужгорода, досить багата на природні памятки, про які мало хто знає, навіть серед ужгородців. Особливо вражає великий скельний масив, що височіє над долиною річки Клокотива. Називають його по-різному: Соколич, Соколині скелі, Соколець... А все через те, що на тих скелях зручно гніздитися соколам та іншим хижим птахам. Хоча, побувавши там двічі в різні пори року, ніяких птахів я там не помітила...

Є різні варіанти підходу до цього місця. Можна з Перечина, з Сімера, з Тур`я Ремети (це там, де жаб ловлять), а можна з боку кратера Анталовецької Поляни (тобто з Невицького, Ворочева)

Цього разу закортіло випробувати тур`яреметівський шлях.

Сідаємо на лумшорську маршрутку і гайда! Ранок видався туманним. Все довкола було вкрито крапельками. Кожна билинка, колосочок, павутинка перетворились на коштовність всіяну діамантами.

Через туман і через свою недолугість, втратили півгодини, блукаючи серед колгоспних будівель у пошуках потрібної дороги до лісу. Знайшли. Від неї треба було повернути направо. От із цим виникли проблеми. На карті вказані лише два відгалуження, а насправді там їх десятки. Mи вирішили обрати одне з них і зайти врешті до лісу. Зайшли. Потрапили на вирубку і дуже скоро дорога стала зовсім непрохідною. Болото по коліна, все захаращено стовбурами і гілками... Знайшли якусь невеличку стежку, яка ніби-то вела догори, але дуже скоро вона зникла і ми вирішили підніматися на хребет просто в лоб. Схибити не могли. Рано чи пізно по одному з відрогів ми б піднялися на хребет Синаторія (чого в нього така назва? Вона завжди мене дивувала). Так і сталося. Але поки видряпались, ледве дихали...

По дорозі траплялися справжні буки-красені! Їм точно по 200 років!!! А ще зустріли дуже жваву саламандру (і ще одну на зворотньому шляху). Дивно, але я думала, що все гаддя вже давно спить. Кінець листопада як-не-як...

Туман залишився в долині і з нього, як із моря острівцями виринали окремі невисокі вершини. Шкода, що не траплялося панорамного вигляду. Все заступали дерева.

Хребет Синаторія надиво плоский. Іноді здається, що ти просто в якомусь закинутому парку на рівнині. Тут переважно ростуть берези. Причому більшість із них якось химерно викручені, часом стовбури ростуть паралельно до землі. Час від часу попадаються поляни, вкриті високою травою влітку і довгими жовтими пасмами сухої трави в інші пори року.

Але і на вершині хребта наші блукання не припинились. Час від часу просторі березняки мінялися хащами, через які важко було продиратися. Потім ми знову якось ненароком спустилися... Якесь відчуття приблизно підказувало, куди йти, ми різко змінили напрям і от, із-за пагорба видніється якась скеля... Невже!!???

Так воно і є!!! Знайоме місце!!! Ось і грот у скелі. Востаннє я була тут років 5 тому, але згадуються навіть деякі окремі камінці!!!

Доречі про грот...

Чи це не його називають Печера Синаторія??? В інтернеті згадується якась невеличка печерка поблизу Соколича, але ні опису, ні точних координат, ні тим більше, фотографій... Десь вказувалось приблизне місце розташування, але воно було вже дуууже приблизне. І набагато далі від скель... Але ж ми там майже усе обійшли.

Я б не назвала це печерою, але сховатися від дощу можна. Це скоріше якась тріщина між скелями. Фактура скель дуже цікава. Вони вкриті горизонтальними тріщинками, та ще й круглими ямками. Напевно вулканічного походження.

Тут хтось дбайливо склав дрова на запас.

Порожнина всередині тягнеться вертикально і закінчується діркою у "даху".

Від печери ідемо далі і..... Ось вони, чудернацькі вертикальні скелі, а під ними розсипи кам`яних плиток. Кажуть, тут у жовтні дуже гарно, коли на деревах ще тримається кольорове листя. Ну, пропустили. Але і в оточенні голих дерев видовище вражає!

Ще трохи і перед нами найвищий масив скель. Книжка пише, що вони сягають 30-метрової висоти. Така собі кам`яна десятиповерхівка серед лісу...

Hадибали на облаштовану місцинку для пікніка. Є камінь-стіл, а довкола - камені-стільці. Нащастя, матеріалу для такого "будівництва" навколо вистачає :)

Не полінуйтеся видряпатися нагору. З вершини скель гарний краєвид на долину річки Клокотивої. Зліва - Турянська долина, а справа видно вершину Анталовецької Поляни. Нажаль, з того боку якраз світило сонце, то сфоткати не вдалось.

Якщо хтось боїться висоти - краще зі скель вниз не дивитися.

Листопадовий день короткий, то ж ми вирішили на цьому закінчити нашу прогулянку і спуститися у Перечин. На цей раз ми вирішили твердо триматися дороги, щоб уже без пригод.

Навколо час від часу траплялися білі маркери і червоні шматки матерії, пов`язані на дерева. Стежка чітка - схибити неможливо!!! Дуже скоро вийшли на дорогу, яка веде до кратера. Трохи пройшлися по ній, а потім повернули вправо на дорогу, яка йде по хребту Синаторія. Час від часу поперек дороги лежали зламані дерева. І взагалі (чи то мені так здалось) весь день ми занадто часто натрапляли на сліди вітровалів. Деякі ще досить свіжі... А на цій дорозі здавалося, що хтось навмисно перекриває її...

Трапилися дві поляни. Я їх памятаю ще з минулого разу. Одна з них була просто всіяна неймовірною кількістю метеликів!!! Я ще такого не бачила. просто якесь масове нашестя. До того ж вони були якісь зовсім ручні, чи то сонні, чи просто не боялися людей. Дуже шкода, що тоді у мене ще не було людського фотоапарата...

Ми до останнього трималися дороги... Але вона ставала все менш помітною і раптом зовсім зникла. Ліс ставав все більше захаращеним, багато повалених дерев, якісь непрохідні чагарники... Ми зрозуміли, що знову кудись не туди зайшли. Уже давно почали попадатись якісь нариті ямки. А далі вся земля була скопана, наче хтось тут садив город. Видно було дубове листя, але жодного жолудя. Очевидно, що це кабани постаралися. Сонце вже по-троху сідало. Треба було швидше спускатися. Жодної стежинки... Назад повертатися не хотілося. Ну що ж. Видно, Блуд не хотів від нас відчепитися того дня... Знову навпростець. Схил доволі крутий, але це не страшне. Неприємно, що він всіяний хиткими гострими уламками скель, мокрим слизьким листям і поваленими стовбурами величезних дерев. Та все ж через деякий час ми вже були на рівній ділянці лісу. Тут натрапили на дорогу якою і мали спускатись, але якось її прогавили. Знову почало зустрічатись біле маркування.

Коли спустились, виявилось, що туман в долині за день так і не розвіявся. Потроху ми занурились у "молоко". Відблиски рожевого вечірнього неба надали йому дивовижного відтінку.

Скоро стежка вивела на поле. Пробираючись в тумані і в темноті, як сліпі котенята, ми почули спереду якесь гудіння чи свист. Це газокомпресорна станція. Значить ми на правильному шляху. От тільки в який бік траса? Нащастя нам трапились якісь молодики на машині, вони підказали.

Далі був не дуже приємний відтинок шляху по трасі. Починало ставати зимно, ноги чвакали... Дивно, в лісі це якось не дуже помічалось. Ще трохи і ми вже сиділи в теплому автобусі і їхали додому, де нас чекав гарячий чай із коньяком.

Ось така ось прогулянка вихідного дня з легким нальотом екстріму :)

Печера біля с.Негрово

Землі навколо вулканічного хребта Гат (Хат), що простягається від Мукачева до Іршави, вже з давних давен були обжиті людьми. Навколо цих невисоких гір знайдено чимало городищ різного віку, а в самих горах відомо кілька печер антропогенного походження. Можливо, вони ровесники тих давніх культур, а може виникли всього кілька століть назад.

Про одну з них в інтернеті згадувалось як про катакомбну церкву. Знаходиться вона біля села Негрово, Іршавського району.

Час виникнення печери невідомий, як і її призначення. Є версія, що це була шахта для видобутку корисних копалин. Поблизу є село Мідянка. Дехто вважає, що назва походить від "мідь", і ніби-то саме її тут і видобували. Але, наскільки мені відомо, покладів міді в цих краях нема, а назва сусіднього села цілком імовірно походить від "мед", по-місцевому "мід". Та й стіни, як для шахти, оброблені занадто акуратно і порода більше схожа на звичайний туф.

Можливо вона була видовбана для схованки на випадок нападів кочівників. Крім того, селяни згадують, що в ній переховувались люди під час Другої світової.

І, нарешті, дехто вважає, що там жили монахи-схимники, або, що там була невеличка церковця. Зокрема, в цьому переконаний вчитель історії Синишин Михайло Іванович, який любязно погодився показати нам цю місцину. Два короткі відгалуження від одного з коридорів він називіє келіями. А загальний план ходів йому нагадує хрест. Приблизний план можна бачити на малюнку.

До печери колись вели два входи. Зараз один із них завалений камінням. Інший вхід ззовні виглядяє дуже вузьким. Він і справді невисокий, бо його замулило листям і землею, але в глибині коридорів можна стояти майже не згинаючсь. Та перші метри таки доводиться долати накарачках.

Даігональний хід, як і два інших, закінчується тупиком. І тут всюдисуще сміття...

Паралельні коридори закінчуються неглибокими калюжами. Навесні, напевно, тут більше води. Жодної живності я в ній не помітила.

Прямі коридори з`єднуються між собою перемичкою із "порогом".

Завалений вхід. Вигляд зсередини.

На стінах і стелі добре видно сліди від знарядь, якими довбали камінь

Одна з "келій". Завалена брилами каміння і сміттям.





Друга більш охайна і в ній є навіть "крісло".





На стінах у багатьох місцях є виїмки. Напевно, колись туди вкладали свічки.

Другий коридор також закінчується калюжою.

Верхівка гори над печерою вся зрита ямами.

Тут діють десятки "приватних" нелегальних кар`єрів для видобутку плиток андезиту, яким так зручно облицьовувати стіни і паркани. У навколишніх селах існує своя ієрархія серед "геологів", свої ділянки. Причому андезит буває сірим, а буває іржавим. Сірий вважається кращим. Через ці копанки нищиться ліс, підкопуються дерева, порушується структура грунту. Вантажними машинами довкола проторені численні колії. Але лісники всього цього ніби не помічають. Незабаром через таку стихійну "кар`єрну" діяльність може зникнути і відвідана нами печера, і печера біля Арданова, і відоме Арданівське городище X-VII i IV-III ст. до н.е.

Купи добутого каменю на продаж можна побачити практично біля кожної хати.

Сумно. Але у місцевих жителів завжди є виправдання: а що робити, коли держава, така-сяка, не забезпечує робочими місцями? Так само і з лісом, і з безмірним видобутком гальки із Тиси... Людина завжди шукає легких шляхів і швидкого збагачення. Така вже її природа.