Печера біля с.Негрово

Землі навколо вулканічного хребта Гат (Хат), що простягається від Мукачева до Іршави, вже з давних давен були обжиті людьми. Навколо цих невисоких гір знайдено чимало городищ різного віку, а в самих горах відомо кілька печер антропогенного походження. Можливо, вони ровесники тих давніх культур, а може виникли всього кілька століть назад.

Про одну з них в інтернеті згадувалось як про катакомбну церкву. Знаходиться вона біля села Негрово, Іршавського району.

Час виникнення печери невідомий, як і її призначення. Є версія, що це була шахта для видобутку корисних копалин. Поблизу є село Мідянка. Дехто вважає, що назва походить від "мідь", і ніби-то саме її тут і видобували. Але, наскільки мені відомо, покладів міді в цих краях нема, а назва сусіднього села цілком імовірно походить від "мед", по-місцевому "мід". Та й стіни, як для шахти, оброблені занадто акуратно і порода більше схожа на звичайний туф.

Можливо вона була видовбана для схованки на випадок нападів кочівників. Крім того, селяни згадують, що в ній переховувались люди під час Другої світової.

І, нарешті, дехто вважає, що там жили монахи-схимники, або, що там була невеличка церковця. Зокрема, в цьому переконаний вчитель історії Синишин Михайло Іванович, який любязно погодився показати нам цю місцину. Два короткі відгалуження від одного з коридорів він називіє келіями. А загальний план ходів йому нагадує хрест. Приблизний план можна бачити на малюнку.

До печери колись вели два входи. Зараз один із них завалений камінням. Інший вхід ззовні виглядяє дуже вузьким. Він і справді невисокий, бо його замулило листям і землею, але в глибині коридорів можна стояти майже не згинаючсь. Та перші метри таки доводиться долати накарачках.

Даігональний хід, як і два інших, закінчується тупиком. І тут всюдисуще сміття...

Паралельні коридори закінчуються неглибокими калюжами. Навесні, напевно, тут більше води. Жодної живності я в ній не помітила.

Прямі коридори з`єднуються між собою перемичкою із "порогом".

Завалений вхід. Вигляд зсередини.

На стінах і стелі добре видно сліди від знарядь, якими довбали камінь

Одна з "келій". Завалена брилами каміння і сміттям.





Друга більш охайна і в ній є навіть "крісло".





На стінах у багатьох місцях є виїмки. Напевно, колись туди вкладали свічки.

Другий коридор також закінчується калюжою.

Верхівка гори над печерою вся зрита ямами.

Тут діють десятки "приватних" нелегальних кар`єрів для видобутку плиток андезиту, яким так зручно облицьовувати стіни і паркани. У навколишніх селах існує своя ієрархія серед "геологів", свої ділянки. Причому андезит буває сірим, а буває іржавим. Сірий вважається кращим. Через ці копанки нищиться ліс, підкопуються дерева, порушується структура грунту. Вантажними машинами довкола проторені численні колії. Але лісники всього цього ніби не помічають. Незабаром через таку стихійну "кар`єрну" діяльність може зникнути і відвідана нами печера, і печера біля Арданова, і відоме Арданівське городище X-VII i IV-III ст. до н.е.

Купи добутого каменю на продаж можна побачити практично біля кожної хати.

Сумно. Але у місцевих жителів завжди є виправдання: а що робити, коли держава, така-сяка, не забезпечує робочими місцями? Так само і з лісом, і з безмірним видобутком гальки із Тиси... Людина завжди шукає легких шляхів і швидкого збагачення. Така вже її природа.

Гамора

Єдина в Європі діюча водяна кузня знаходиться в селі Лисичево, Іршавського району, Закарпатської області. Називається вона Гамора. Від неї і справді багато гамору, коли працює молот. Але назва, скорше всього, походить від нім. Hammer - молот, або від прізвища засновника.

Згадки про неї датуються 1850м роком. Кузні подібної конструкції, що працювали від сили води, були поширені по всій Австро-Угорщині. Але всі вони вже давно перетворились на музеї і тільки наша працювала до останнього - до повені 1998 року, від якої сильно постраждала. Але згодом її частково відремонтували і досі кують лопати та інші господарські знаряддя для потреб Лисичева і навколишніх сіл.

Також її можна відвідати як музей.

Принцип дії: Від місцевої річечки Лисичанки був відведений спеціальний канал. Кузня стоїть у долинці, нижче рівня води у каналі. Із нього вода тече по спеціальному дерев`яному жолобу-кориту, який розташований вздовж стіни під самим дахом. Якщо робота молота не потрібна, вода спокійно тече до самого кінця жолоба і звідти спадає гуркітливим водопадом. Якщо ж потрібно запустити молот, спеціальним ричагом відкривається отвір у жолобі і вода починає падати на колесо. Воно крутиться і приводить у дію величезний молот.

Всі конструкції зроблені із дерева, тому про герметичність говорити не доводиться. Якщо є бажаючі пройти крізь задні двері, доведеться прийняти душ. Місцями дерево поросло водорослями, почорніло... Може це мені тільки здалося, але виглядало так, ніби вся ця конструкція може в будь-який момент розвалитися. Напевно доводиться щороку міняти деякі деталі.

Жолоб із водою і два колеса, вздовж задньої стіни кузні.

Всередині кузні панує творчий безлад. Із освітлення хіба відчинені двері і вогонь у печі, де розігрівається метал, та ще кілька ламп, які майже не розвіюють морок. Стіни прикрашені живописними чорно-сірими розводами та розписані вздовж і впоперек різними розрахунками. Підлога вкрита шаром сажі. По кутках звисає чорна павутина.

А ось і головний роботяга. Поки непорушно спочиває.

Це другий. Недіючий.

А ось можна спостерігати за роботою. Великим молотом надають виробу основної грубої форми, а потім, при потребі, доводять його вручну звийчайними ковальськими молотками.

З 2007 року тут в самому кінці червня проводиться фестиваль ковалів. Вони працюють у дворі кузні "традиційним" способом. А Лисичевські ковалі по-свому. Гості мають змогу подивитись за роботою як одних, так і інших. Це все відбувається під супровід різноманітних фольклорних колективів, яким не завжди вдається перекричати навколишній стукіт-гуркіт. Але це зовсім не псує свята :)
По закінченню фестивалю, ковалі чіпляють свої вироби на імпровізоване дерево, де вони залишаються іржавіти в якості пам`ятника-згадки про подію.

Фестиваль на Шипоті

Чому вже багато років саме Шипіт стає притулком для охочих відсвяткувати Івана Купала - я не знаю. Вперше відбулося подібне збіговисько десь у 1992 році. Отже це вже 17-тий раз!

Шипіт відомий щорічними зібраннями різношерстних неформалів з України, Польщі, Балтійських країн, Росії тощо... Збір, зазвичай, починається 1 липня і триває близько 2х тижнів. Але апогеєм стає ніч з 6 на 7 липня - свято Івана Купала.

За свій вік я встигла наслухатися всяких пліток і домислів про те, що ж там відбувається у цю загадкову, сповнену особливої енергетики ніч. Звісно, давно тягнуло на власні очі побачити ритуальний вогонь, чарівні вінки і купання у крижаній воді. А ще краще - взяти у всьому цьому участь. Але, як це переважно зі мною буває, я ніяк не могла знайти собі хоч якусь компанію однодумців і взагалі охочих підняти одне місце...

І ось, сталося!!!!!!!!!

Звісно, це не зовсім те, про що мріялось... Моє перебування на Шипоті обмежилось кількома годинами, але хоч так...
У нас не було намета, то ж планувалось просидіти всю ніч біля вогнища, а перед світанком вийти на Великий Верх, або хоча б на перемичку між Жидом і ВВ і зустріти там Сонце, головного героя свята, поснідати чорницею (яфинами). А ще наробити світанкових туманних фотошедеврів. Задля цього навіть важкенький позичений штатив довелося із собою тягати. А потім спуститися у Пилипець і там трохи поспати перед дорогою додому. Та погода внесла свої корективи.

Дорога до водопаду з роками все густіше і густіше обростає всілякими готельчиками і будиночками. Хоча якість її залишає бажати кращого. Подейкують, перед самим водопадом хотіли організувати платну стоянку, чи щось таке. Перші намети ми побачили уже в кінці села на території приватних хат. Напевно так безпечніше. Але й далі ходити...

Перше, що нас зустріло був, звісно, сам водопад. Як завжди, величний і ревучий. Знайшлося навіть кілька відчайдухів, які залазили під воду, хоча надворі було волого і зябко.
Далі стежка виводить на місце події. Я була вражена кількістю наметів всіх кольорів, розмірів і конфігурацій, розкиданих на триярусній поляні. На нижній красувалась складена майбутня ватра, висотою десь під 5 метрів. Нема чого й думати через щось подібне стрибати. Біля ватри зібралась купка людей, які оточували музикантів, переважно перкурсіоністів. Загалом, саме барабани задавали ритм всій церемонії. Хоча були ще й скрипочки, сопілки, гітари... Решта людей валандались по території без видимого діла, сиділи біля наметів, готували їжу...

Хтось мав свій звичайний вигляд, хтось натягнув вінка, декотрі виглядали досить екстравагантно. Власне, сам фестиваль і починався із зустрічей хіппі та інших неформалів. Мешканці Пилипця (найближче село) в ці дні мають нагоду спостерігати безкоштовний "цирк". Їм незрозуміло, що це за патлаті люди і для чого вони приїжджають, але охоче на них витріщаються, а потім переказують одне одному в деталях вигляд тих, хто їх найбільше вразив. Але, на моє розчарування, особливо колоритних особистостей мені не попалось. Останнім часом стає все більше "зівак" (таких як ми) які не переймаються ніякою ідеологією і не належать до жодної субкультури, а просто приїжджають подивитись що до чого.

Хотілося собі сплести вінка. Та де там! Хоч би десь якась ромашечка лишилась... Все змели! Можна було, звичайно, піднятися вище, або поблукати по лісу, але вже темніло, то якось не до того було.
З настанням темряви робилося все вогкіше і холодніше. І я почала сумніватися, чи зможемо ми всю ніч до світанку витримати, сидячи надворі. Але скоро розпалили багаття і воно розігнало всю вологість і холод. Багаття вийшло грандіозне! Іскри від нього злітали високо-високо у нічне небо. Вся публіка тупцялася навколо, а дехто навіть пробував взятися за руки і бігати навкруги. Але по мірі згоряння воно почало помалу обвалюватись і осідати.
Тоді народ переключився на інше вогняне видовище - поі. Звідки приїхали ці дівчата і хлопці я не знаю, але це були справжні віртуози! І хоча ця субкультура за основу взяла новозеландські народні танці, та все ж вона дуже органічно вписується у наше язичницьке святкування. Тут і танець, і вогонь, і виписування кіл... Схоже на якісь магічні ритуали. Відлякування злих духів чи, навпаки, їх закликання. Який-небудь вчений коли-небудь буде доводити, що то повязано із культом сонця, і ці рухи - ніщо інше, як зображення солярних знаків :) Зрештою, можливо і слов`яни колись робили щось подібне...
Згодом люди знову підсіли до ватри, яка на той час вже остаточно "розляглась" по землі. Хтось навіть спробував перескакувати через неї, але їм не дуже вдавалося.

Cпочатку вогонь піднімався вертикально, але раптом двійчі розстелився по землі, змусивши тих, хто сидів найближче, покинути нагріті місця. І через кілька хвилин почали падати перші краплі. А потім почалася справжнісінька злива.
Мені страшенно пощастило, що один хмельниччанин, який називав мене колегою (хоча він відеооператор, а я фотограф-аматор), потягнув мене до себе у намет. Інакше не знаю, що сталося б з моїм недавнокупленим зеркальним фотіком, та й зі мною. Хоча, зі мною якраз нічого б страшного не сталося.
Не впевнена, що це було - чи раптовий напад філантропії, чи якісь інші мотиви. Але я дуже вдячна цим людям, які мене прихистили. Все, що пам`ятається - це дощова завіса, мокра слизька трава вперемішку із глиною, темрява і тепла людська рука, яка тягне до затишного місця. Мені завжди ось такі одноразові і короткі випадкові зустрічі з випадковими людьми найбільше врізаються в память. Якщо хтось із вас читатиме - Дякую!
Згодом мене знайшов хлопець із нашої компанії і ми пішли до своїх речей, які були сховані під целофаном у наших земляків. На той час дощ уже майже припинився і поспішати в село якось не хотілося. Ми ще трохи постояли біля ватри. Там залишилась купка найвитриваліших, або найп`яніших, чи найобкуреніших індивідів. Ну, і ми з ними...
Та згодом мокрий одяг і ноги дали про себе знати то ж ми пошурували вниз до машини, під викрикування різних пісень.

Ночували у Пилипці в одної привітної бабусі (рідна бабуся одного з учасників поїздки) , яка зранку нагодувала нас бринзою і чаєм з малиновим сиропом.

Ось такий ось Шипіт-2009

Із неприємного, але смішного - у нас вкрали пляшку вина. Поки я копалася під нашою розкладушкою (особливо необхідні речі на Шипоті, на думку одного з учасників, - це натівське ліжко-розкладушка і бокали для вина. Щоб гламурно було, і щоб решту жаба задавила) ведучи боротьбу зі штативом, пляшка вина, яка лежала поруч, якось трошки відкотилась вниз і компанія якраз абсолютно "формальних" людей не довго думаючи, вирішила, що це дар купальських духів і почала вживати його швидше, ніж ми зрозуміли що сталося. Довелося нести додому нерозпаковані келихи. Зате тепер в них буде своя історія - вони пережили Шипіт!

Із почутого, але неперевіреного. Хмельниччани розповіли, що через річку від основної галявини є ще "резервація" - місце, де збираються кардинальні неформали. Там стоять розмальовані стовпи (доречі, ми один бачили) і розвішані розмальовані черепи. А ще все навколо обвішане різними амулетами.
Не знаю, правда, чи ні, але на це варто було б подивитись. Може наступного разу...

А ще я відкрила для себе, що легендарною червоною рутою тут називають монарду. А я завжди думала, що це рожеві рододендрони... І ще дуже сперечалась із знайомою дизайнеркою, яка всунула зображення монарди у буклеті якогось закарпатського готелю "Червона рута" як емблему.

По-дорозі додому ще заїхали у Гукливий (насправді присілок Гукливого - Веретичів) і подивились деревянну церкву Святого Духа із 18 ст. А ще залізли у дзвінницю, яка виявилась відкритою, із трьома невеличкими дзвонами.

Ось хто позривав всі мої ромашки:)

Танці навколо вогню

Поі. Давно про них чула, але на власні очі бачила вперше. Вражає.

А ось мої рятівники :)

Замок у Броньці

Вірніше те, що від нього залишилось.

Руїни цієї маловідомої невеликої фортеці знаходяться серед вулканчних гір, недалеко від села Бронька в Іршавському районі Закарпатської області.

Не відомо ні час побудови, ні причини занепаду фортеці. До нас дійшли всього 2 згадки про неї із 13ст. Вважається, що вона виконувала оборонні функції соляного шляху, що вів із Солотвино до Сваляви (стара назва - Солява), де на той час знаходились соляні склади.

Хоча, є й інше припущення, що це був просто приватний замок місцевого лицаря-феодала.

Є легенда, що в ньому певний час жив відомий розбійник Бринда із своєю бандою, який не давав спокою населенню всієї околиці. Врешті це надоїло місцевим селянам і вони вигнали розбійників досить оригінальним способом: позбирали всю свою велику і малу худобу, приліпили на роги тваринам запалені свічки і зі всім цим "військом" рушили на замок серед ночі. Бринда так злякався, що сів на коня (а він хоч і був триногим, та міг перескакувати з вершини на вершину) і дременув світ за очі, та й не повертався більше. Решта розбійників теж повтікали хто як міг. На сусідній горі, ніби-то, ще досі збереглися вмятини від трьох ніг Бриндиного коня у камені. Тоді селяни зруйнували замок, щоб відбити спокусу відновлювати там грабіжницьке гніздо. А може награбоване добро ще досі залишається у підземних ходах під замком?

Вулканічна гірка, на якій притулився Броньківський замок не дуже висока, але достатньо стрімка. Зараз все вкрито густим лісом, але, очевидно, колись звідси відкривався панорамний вигляд на долину, по якій проходив соляний шлях. Хоча це не найвища вершина в тій місцевості і кругозір частково обмежують сусідні гори.

Рештки фортеці мають форму кола і квадрата. Деякі ділянки стін утворені природніми прямовисними скельними виходами. Диву даєшся, як на таких крутих схилах можна було побудувати щось подібне і як незручно було до неї добиратися! Можливо, до вершини гори вели дерев`яні сходи чи якісь інші допоміжні конструкції. А де ж залишали коней?

Кілька років тому місцеві школярі випадково знайшли тут невеличку булаву, яка зберігається зараз в Іршавському історичному напівприватному музеї. По всій вершині помітні сліди археологічних розкопок, але про інші знахідки нічого не відомо.

Зараз світло-сірі вулканічні брили, стали домівкою для численних ящірок, які вигрівають свої блискучі спинки на сонечку і поважно розглядають рідкісних гостей.

Мені довелось побувати тут двічі. Вперше ми їздили у пошуках "скарбів". Знайшли кілька кісточок, уламки кераміки (десь читала, що в Броньці знаходили графітну кераміку, а це рідкість) і ..... монети..... копійки українські, сучасні..... Там крутий спуск, видно хтось гепнувся і вони посипались. Зате загубили кришку від об`єктива. І ше помучились на підйомі, бо полізли по просіці для електролінії просто вгору. Вже на спуску зрозуміли, що зробили дурницю, бо трохи далі є хороша полога стежка. Хоча, останні метри перед замком всеодно доводиться трохи карабкатись.

В інший раз ми знову ішли незручною стежкою, бо пробували знайти кришку, але безрезультатно. Якщо комусь трапиться - знайте, що це моя! :)