середа, 14 березня 2012 р.

блог поламався :(

Гм.. хто підкаже, чому не вдається завантажити фото???
Може є якийсь строк давності? Я вже давно нічого не постила....

пʼятниця, 24 грудня 2010 р.

Галопом по Криму. Серпень 2010

   Збулася ще одна мрія! Похід по Криму! Уже й не пам`ятаю, скільки ця ідея витала в повітрі і все ніяк не матеріалізовувалася..
   Нарешті куплені квитки Ужгород-Київ, Київ-Сімферополь! Лишилося позичити карти, скласти рюкзаки і витерпіти близько 40-ка годин у задушливих поїздах...
Кількість учасників - двоє. Якогось чіткого маршруту у нас не було. Єдиний план - імпровізація. У розпорядженні - 11 днів і за цей час хотілося якомога більше побачити, та ще й у морі покупатися.. Жадність до вражень не дозволила нам надовго зупинятись в одному місці, то ж весь час було щось новеньке.
   Звіт вийшов довгий, так що тим сміливцям, які наважаться читати, раджу набратися терпіння! ;)



субота, 7 серпня 2010 р.

Чорногора


Збулося! Мій перший "серйозний" похід! :)
На Чорногору хотілося давно, але, якщо чесно, остаточно підштовхнуло до дії не так бажання побувати там, як потреба випробувати себе в кількаденному поході з повноцінним ваговим навантаженням. Хто в курсі, той знає :) 

Отже. Похід планувався на 4-5 днів. Збирались пройти від Петроса до Попа Івана Чорногірського, починаючи в Квасах і закінчуючи в с.Луги. Кількість учасників - 2. Ступінь досвідченості - чайники :)  Не виключалася імпровізація, так як досвіду мало, карта - так-собі, а погода в горах - хто її знає... 


субота, 20 березня 2010 р.

Каштановий гай

  
  Через  м`який клімат на Закарпатті мають змогу рости екзоти, які не ростуть (або погано ростуть) на решті території України. Одне з них - їстівний каштан, теплолюбивий родич нашого бука. Він росте і північніше, здається навіть у Луцьку, але погано плодоносить. Окремі дерева зустрічаються практично по всьому ужгородському районі і восени на базарах не важко знайти його блискучі коричневі "каштанчики" (чи краще називати їх горішками?), але поблизу села Лінці знаходиться цілий гай їстівних каштанів! Місцеві жителі в сезон мають трохи заробітку, возячи їх в Ужгород на продаж.

пʼятниця, 26 лютого 2010 р.

Вулканічне скло?

   
 Раз я вже почала про мінерали, то може хтось підкаже, що це за звір???



Унгваріт (Унгварит)



   В дитинстві, у купі сірого гравію на дачі я дуже любила вишукувати зелені камінці. Вони були такі гарні, яскраво-салатові (особливо, коли були вологі), що аж світилися серед решти нецікавих сірих булижників. Пізніше я дізналася, що це - унгварит, камінь, названий в честь мого міста!

понеділок, 7 грудня 2009 р.

Буківська Полонина, Пікуй


Як то кажуть: "хто не бачив Пікуя, той не бачив ..." От ми й вирішили в серпні 2009-го затерти цю білу пляму на карті. Але Пікуй Пікуєм, а хотілося ще й по хребту пройтися, по Буківській Полонині, або як це пишуть на картах "Букюська". Цей хребет не такий популярний, як Боржавський. Хоча, як на мене, не менш симпатичний... Цікаво й те, що якраз по його вершині проходить межа між двома областями - Закарпатською і Львівською. А донедавна височіли прикордонні стовпи – тут була межа між колишніми Польщею й Австро-Угорщиною. Досі від них залишились квадратні ямки.

Вирішили на електричці добратися з Ужгорода до Ужка, де планували подивитись дерев`яну церкву. Церква дуже компактна і симпатична. Всередину ми не заходили, бо для цього потрібно було знайти якогось дядка, у якого є ключі і який завідує екскурсіями, а ми не хотіли втрачати час. Деревину, очевидно, якраз недавно обробили якоюсь чорною морилкою, чи мазутом, бо де-не-де ця рідина ще скапувала з даху. Дбають.

Після Ужка ми вирушили в село Гусний. Поворот туди знаходився зовсім недалеко від церкви. У Гусному теж значилася пам`ятка дерев`яної архітектури і звідти ми планували вже підніматися на хребет. Село виявилось наполовину закинутим. Всюди проглядало запустіння. Ледве знайшли людей, які б підказали нам, де стоїть церква і де краще підніматися вгору. Дорога ішла повз закинуті колгоспні будівлі, які розмістились майже впритул до церковного дворика. Церкву практично не було видно через корчі і хащі, які її обступили. На жаль, все виявилось оббитим бляхою...

Під Буківською Полониною розташувався вузенький ланцюжок сіл. З одного боку у них згаданий хребет, а з іншого - ще один, низенький, назви якого я не знаю. Села знаходяться ніби у вузькому коридорі між цими горами, утвореному потічком Гусний і річечкою Жденівка. Всі вони, незважаючи на свою живописність, занепадають і вимирають. Люди виживають за рахунок грибів і ягід, і, звичайно, лісорубства. А молодь намагається втікати хто куди. А насправді їм просто бракує, на мою думку, пристойної траси між Ужком і Щербовцем із регулярним сполученням...

Люди в селі сказали, що на полонини є дорога. От тільки треба піти туди-то, а потім повернути туди-то, а там знайти стежку, а вона вже виведе... А ще називали такі вершини, яких на карті нема. Ну, на нашій карті... От, наприклад, де знаходиться Розсипанець? А взагалі, я не здивуюся, якщо по обидва боки хребта побутують різні назви тих самих місць. Спочатку ми справді йшли ніби-то правильним курсом. Тільки трошки піднявшись над селом на луги з пахучими травами, нам відкрився чудовий вигляд на Польські Бещади з їх Тарницею.

А потім, звісно, стежка кудись пропала і ми, як завжди, почали блукати і дертися вгору навпростець. Згодом вийшли таки на якусь давно не користовану дорогу, зарослу ялівцем. А там!!! Я ще стільки грибів не бачила!!! Попалося й кілька білих, але перважно червоноголові!!! Кожні два кроки то з одного, то з іншого боку дороги - гриб, а то й два!!! І це не заходячи в ліс, а тільки попри дорогу!!! Декотрі з них були справжні патріархи, старожили-переростки! Але ж нам їх не можна збирати! Попереду гори, ночівля... Ну, хоч бери і відмовляйся від походу. Якось проскочила пропозиція переключитись на тихе полювання і ввечері повернутися додому, але гори перемогли! Оминаючи всю цю розкіш ми попрямували далі. Дорогі пропала, потім з`явилася ще одна, але вона вела трохи не туди... Довелось знову дертись навпростець. Потім з`явилася стежка і ми вийшли на пасовисько. Свідчень того, що тут пасуть корів було повно. А ще були зграї різнокаліберних мух і мушок. На відкритій місцевості стало дуже душно. Було важко долати підйом. Як тут бідні корівки ходять?
Не знаю, скільки ми так ішли, але зрештою скоро почалася "полонинна" рослинність і ми вийшли на Дрогобицький Камінь. Перед нами простягнувся весь хребет, а вдалині малю-у-усінькою пімпочкою виднівся Пікуй.

Вершина хребта то звужувалась і загострювалась, то розширювалась і здавалося, що стоїш посеред широкого плаского поля. От тільки поле те висить десь над землею!

Часто попадались скелясті виступи, кам`янисті розсипи, обвали. Справа всю дорогу нас супроводжувала Гостра гора, Полонина Рівна і Голиця.
За Старостиною нам трапився молодий пастух. Виявилось, що він із Карпатського (Гнила). Хлопець виглядав трохи замкнутим і похмурим, проте чемно з нами поспілкувався, показав на наше прохання джерельце з водою. Правда, якось підозріло випитував, чи нас тільки двоє і чи за нами ніхто не йде... Перед тим він сказав, що до села всього півтори години... А поки ми набирали воду, говорив з кимось по мобільному... Вечоріло. Було очевидним, що незабаром треба буде шукати місце на ночівлю... Цей хлопець, та й інші в селі добре знають місцевість, на відміну від нас... Мало шо їм в голову прийде... Може ми й даремно на хлопця грішили, але нам в голову почали лізти всякі чорні думки... Я вже шкодувала, що не сховала фотоапарат, коли ми підходили...

Коротше відстань до Журавки ми подолали за рекордно короткий час. Вирішили, що розкладемо намет не раніше, ніж зайдемо за ту гору...

На Журавці нам трапились ще пастухи. Стадо гладких спортивних корівок з гарною витонченою статурою паслося собі на крутому схилі.
Цей дядько виявився з Либохори. Каже, що весь день за коровами слідкував його мудрий пес, а він з приятелем прийшов лише щоб загнати стадо додому. Він не був так песимістично настроєний, як люди з закарпатського боку, яких нам довелось зустрічати за весь час походу. В основному більшість нарікає на важке життя, на безробіття. На гори легко дивитись, але в горах важко жити - кажуть вони. А цей мужчина, очевидно, задоволений своєю долею, любить своє господарство. Він тішиться кожен раз, як піднімається в гори, милується краєвидами.
Від нього ми також дізналися, що, закарпатський бік живе по часу мінус година від Київського, а у них і ще в кількох селах з львівського боку прийнято віднімати дві години. І чергу додому він має гнати о 9-й годині, а по їхньому - в 7-й! Тобто вони живуть по Грінвічу???
Він підказав нам, де є кринички з водою і ми, подякувавши пішли до одної з них.

Вода в криничці була неймовірно смачною і холодною! Вона під тиском витікала з розслоєного каміння і потічком стікала в село Розтока.

Уже зовсім вечоріло і ми вирішили, що далі вже не підемо. Досить довго шукали місце під намет. То криво, то якісь горбики, то каміння... І вже майже в темряві якось таки вмостилися. Встигли якраз до повного заходу сонця.

Після жаркого дня вечір видався надиво холодним. Довелось понатягати на себе все, що мали. А у нас ще й не було кариматів... Від землі добряче тягнуло... Ну та небіда, якось до ранку перекимарили. Зранку перед нами в повній красі постала гора Гостра. За нею видно Полонину Рівну. Внизу просиналися села. Тиша неймовірна!!! Аж у вухах дзвенить!

Поснідали і далі в дорогу! Зовсім скоро ми вийшли до білого хреста, на якому було написано "Руська путь". Виявляється, це один із найдавніших перевалів через Карпати, між Перехресним до Либохорою! Тут пролягав торговий шлях доби неоліту, тобто він існував іще за дві тисячі років до Христа! Це підтверджено археологічними знахідками. Починався він на Балканах, пролягав по Дунаю, вздовж Тиси, Латорицею піднімався в гори, а далі йшов Стриєм, Дністром. Цим переходом йшов і князь Данило з сином Левом, коли йшли до свата і тестя, угорського короля. Сьогодні ним користуються збирачі ягід, місцеві жителі. А ще планується докладніше вивчення шляху і створення туристичного маршруту. Цим займається товариство турківських бойків, які дуже пишаються цією історичною пам`яткою, Вони й встановили хрест свого часу. От би добре було, якби туристів кониками через цей перевал возили! Доречі, місцеві бойки "низ" називають "русь". Вони переконані, що назва Русь - це не що інше, як "низовина".

Чим далі, тим частіше трапляються скельні виходи, чудернацькі кам`яні утворення. Деякі з них мені нагадують профілі чоловіків у капелюхах, чи якихось головних уборах. Вони дивляться у закарпатську долину і ніби слідкують за життям селян, чи то охороняють їх...

Згодом хребет ніби трохи повертає вправо. По-дорозі нам траплялися жінки і діти які збирали ягоди. Всі вони із закарпатського боку. Декотрі дуже темні. Спочатку подумалось, що то, може, цигани. Але ні, це антропологічний тип такий. Чорниці на той час вже майже відійшли, то переважно збирали брусниці, чи як вони там називаються? В одної жіночки ми купили трохи ягід. Вона дуже втішилась. Почала розповідати, що у неї здохло порося, на яке вона цілий сезон збирала, та ше й чоловік захворів. І що в неї 3 доньки, але всім пощастило вибратися із села, повиходити заміж у більш багаті села. І майже всі питали нас, чи нас тільки двоє, і чи ніхто більше не йде... Видно, то в них традиція так питати.. А ми вже на того хлопчину недобре подумали... А ще дивувались, чого ми ідемо по хребту і куди. Що робити людині в горах, якщо вона не пастух і не на ягоди прийшла??? Коли ми їм пояснювали, що просто насолоджуємось природою, гуляємо, в них зявлялась якась недовірлива і співчутлива посмішка...

Вилазимо на гору Нандаг (дивна назва) і до Пікуя нам тепер рукою подати!
На сам Пікуй треба трохи дряпатись, але ось ми вже біля позолоченого обеліска! Доводиться ставати в чергу, щоб сфотографуватись - на вершечку дуже людно! Це трохи напружує, бо місця на вершині насправді небагато. Якась сімейка взагалі влаштувала собі грандіозний пікнік із термосами, скатертинами і всяким домашньо-кухонним причандаллям майже під обеліском. Решті людей доводиться їх старанно обходити... Краєвиди захоплюючі, але насолодитися ними в повній мірі нема можливості. Шум, суєта, тільки слідкуй, щоб тебе ніхто не зіштовхнув! А знизу все прибувають і прибувають нові покорювачі Пікуя. Висновок: сюди слід іти в будний день, або в погану погоду.

Спускатися вирішили у Щербовець. Добре би ше було в Пашківцях на церкву подивитись, але вирішуємо якось іншим разом туди навідатись. Недоспана ніч дається взнаки. Ноги гудуть. Обличчя і руки зовсім згоріли! (ми згадали, що забули сонцезахисний крем, коли вже видерлися на полонину. Ясно, що няких кепок-капелюшків ми теж не взяли). Щоб якось прикрити хоча б ніс від сонця, я наклеїла на нього перший більш-менш великий і широкий листок, який мені трапився - листок дикого хрону. Це було моєю помилкою. Через деякий час настало таке відчуття, ніби на рану налили горілки! Все пекло. Коли заходили в ліс, ставало значно легше, але як тільки на мене потрапляв бодай промінчик сонця, все... кінець... Здавалося, шкірою я відчуваю удар кожного фотона.

На щастя, стежка йшла переважно лісом. Спочатку іти було досить приємно. А далі таке почалося! Глибокі колії від лісовозів, обрізки-обломки деревини, пилюка по кісточки... Дуже неприємне видовище! І іти дуже незручно. Нарешті - село!

Сам Щербовець виявився дуже живописним, і з збереженою автентикою. Він часто на слуху, тому мені чомусь здавалось, що це популярне туристичне місце із регулярним зв`язком як у львівському, так і в закарпатському напрямку. Ми прийшли десь по обіді. До вечора ще купа автобусів має бути. Ага! Облом! Якась бабця підказала нам, де автобусна зупинка, а коли ми спитали час відправлення останнього автобуса, вона заявила, що, що останній пішов в 11 годин, наступний завтра о 6-й ранку...
Гм.........

Дорога жахлива. На початку села стояло кілька джипів, але хто знає, коли ті люди спустяться з гори і чи в них буде місце, а головне, бажання підвозити таких брудних і запорошених. Повз нас проїхав напіврозвалений жигуль з причепом, але в протилежний бік...

Першим ділом ми вирішили поповнити запаси води. Знайшли якусь нічийну криницю біля розваленої хати, але вона виявилась пустою. Ідемо далі. Людей не видно. Нарешті попався якийсь дідо і ми попросились набрати води. Цей чоловік виявився трохи дивним. Він живе сам. Жінка чи то померла, чи то й не було... Розповів, що він служив в Афганістані і з того часу, напевно, у нього трошки травмована психіка. Він виявив неабияку гостинність. Все припрошував нас до своїх грушок. Навіть драбину звідкись приволік, щоб ми собі нарвали і до сусіда за відром ходив, бо в нього не таке хороше... І на чарочку запрошував. Видно, зовсім самотній... Часто повторювався, перескакував з теми на тему. Згадував минуле, шкодував загиблих молодих хлопців і постійно повторював, як він нас любить і яка зараз хороша молодь. І щоб ми набрали побільше грушок! Трохи просльозився. Досі у вухах чується його характерний презирливо-нетерплячий вигук "Е", яким він нас і себе самого постійно перебивав.

Можна було б ще трохи з тим дідом побути, але треба було якось вибиратися із Щербовця. Тільки ми вийшли з його двору, повз нас знову проїхав той напіврозвалений жигуль з причепом. Ми помахали рукою, але він не зупинився і лише метрів через 30 став - видно передумав. Виявилось, що то жителі Либохори, які торгують поросятами. Якраз останнє продали і вертаються назад. Нам страшенно повезло, бо вони погодились завезти нас до Нижніх Воріт, а там часто автобуси їздять. Вся машина була страшно захаращена, але ми якось втиснулись із рюкзаками. По дорозі розговорилися. Виявилось, що один з них - депутат сільської ради він один з тих, які встановлювали хрест на перевалі. Розказав про те, які бойки влаштовують фестивалі, як вони пишаються своєю ідентичністю і збереженими звичаями. Про дачу Медведчука і про те, як він там собі екологічно чистих свиней вирощує (не сам, звичайно, а наймані працівники)... Так непомітно і і доїхали до Воріт. Не встигли ми як слід попрощатися з нашими рятівниками, як приїхав напівпорожній автобус на Ужгород! Ото везуха!!! По-дорозі на Ужгород в напівдрімоті в голові перепліталися радість від побачених краєвидів, сум від людських доль, відчуття холодної гірської води, пекучого обличчя і пилюки, приємна втома, біль в коліні... перед очима зринали сільські хати, поросята, збирачі ягід, гриби, горді життєрадісні бойки...