Чорногора

Збулося! Мій перший "серйозний" похід! :)

На Чорногору хотілося давно, але, якщо чесно, остаточно підштовхнуло до дії не так бажання побувати там, як потреба випробувати себе в кількаденному поході з повноцінним ваговим навантаженням. Хто в курсі, той знає :) 

Отже. Похід планувався на 4-5 днів. Збирались пройти від Петроса до Попа Івана Чорногірського, починаючи в Квасах і закінчуючи в с.Луги. Кількість учасників - 2. Ступінь досвідченості - чайники :)  Не виключалася імпровізація, так як досвіду мало, карта - так-собі, а погода в горах - хто її знає... 

Напередодні купили мені більш-менш солідний рюкзак на 75л. (досить було халявнічати з малесеньким рюкзачком), набрали їдла на невеличку армію і гайда! 

День перший

Пригоди зустріли нас вже на ужгородському автовокзалі. Місць в наміченому автобусі не було:(...  Який дебіл придумав пускати на Ужгород-Рахів малюсінькі маршрутки, перероблені з вантажних і так напічканих сидіннями, що коліна до підборіддя доводиться задирати??  Там люди ледве влазять, про те, щоб кудись втиснути багаж нема й мови! Надодачу до цього якась жахлива музика на всю катушку, духота, сморід... Що ту скажеш? У правильному напрямку розвиваємо закарпатський туризм!!!

Вирішили сісти до Солотвина (така ж сама маршрутка), а там якось добиратись, але вже в Хусті нам попався пазік на Рахів, то ми вирішили зразу в нього пересісти. По дорозі до автобуса довелось подолати натовп наглих циган-попрошайок, що аж пашіють свіжістю і здоровям (на відміну від нас після кількох годин у задушливій атмосфері)! Встидалися би...

Нарешті ми в Рахові! Перекусили булочками і свіжокупленим на мості молоком та й  поїхали у Кваси. Виявилось, що вийшли трохи зарано, то ж довелось ще по трасі тьопати. В канаві біля дороги догори ногами валялась туша величезного білого пса... Напевно, вівчарський. Ми подібних потім на полонинах бачили. 

Люди у Квасах надзвичайно привітні і говіркі. Скоро ми вже натрапили на потрібну нам дорогу, яка веде на Полонину Менчул (Менчіль). Перші метри підйому давались надзвичайно важко! Але ми це зробили! Коли трохи піднялись, відкрився чудовий вигляд в долину, на село і Свидовецький хребет, огорнутий хмарами. Там зустріли старого гуцула з внуком, що верталися з грибів. Розговорились трохи. Приємні люди. 

На Менчулі виявилось ціле вівчарське містечко! 

На схилах паслись поважні корівки, не сильно звертаючи на нас увагу.

За "містечком" якось не помітили роздоріжжя і пішли не в той бік... Уже так непогано пройшлися, познайомилися з вівчарськими песиками, аж тут нам сказали, що ми ідемо уна Полонину Конець і фактично знову спускаємось у Кваси, а якщо нам на Петрос, до доведеться вертатись...

Довелося ще раз привітатися з песиками. Цікаво, а для чого їм такі колючі ошийники? Вони терлись до наших ніг, намагаючись почухати шиї, боляче шкрябаючись.. На тілі у них багато слідів від поранень. Видно, не солодко їм там доводиться... Та й харчуються вони, судячи з екскрементів, переважно жуками і поліетиленовими кульками.... Тим не менше, це дуже добродушні сотворіння, охочі до людського спілкування і ласки!

Зрештою знайшли потрібний поворот. І як ми його прогавили? Там же ж показник стояв???

Починало вечоріти. Останні промені сонця, прориваючись крізь хмари ніби сканували долину на предмет хороших і поганих вчинків... 

Надії подолати за сьогодні Петрос потрошку танули... Більше того, почали закрадатись підозри, що ми не знайдемо підходячого місця для ночівлі. Погода псувалася, а навколо лише крутий схил і суцільні зарослі вільхи. Нарешті показник повідомив, що попереду місце для кемпінгу. Ним виявилась досить велика рівнесенька поляна між горами, яка ніби нависала над долиною, з чудовим краєвидом і з якоюсь дерев`яною хибаркою і навіть з туалетом!!! А трохи далі шумів спадаючий струмочок.

Можна було іти далі, але хто його знає, як і що там попереду. А тут таке місце. Сміття, правда, біля тої колиби багацько... Та що поробиш? Вирішили залишитись. Хмари пролітали над нами з неймовірною швидкістю, постійно погрожуючи зливою.  Але що нам тепер до того? Намет стоїть, мівіна вариться... Власне, закипятити воду нам так і не вдалось через вітер, але і так чудово! Я такої смачної мівіни зроду не їла :)

День другий

Вночі таки була злива, а вітер не вщухав ні на хвилину, постійно змінюючи напрям. Наметом так трусило, що здавалось, то хтось ззовні стоїть і навмисно його розхитує.   Важко сказати, що ми спали тієї ночі...

Нарешті настав ранок! 

На полянці де-не-де були первернуті пласти землі. Можливо, то корови так "розорали" землю, а може туристи щось чудили, не знаю. Я помітила, що в грунті біліють якісь невеличкі кульки. Придивилась. Та ж то цибульки шафранів! Гріх було давати їм там висохнути і загинути! Тепер у мене на городі ростимуть справжні чорногірські шафрани!

Помившись у "водопадику" ідемо далі. Незабаром дійшли до ще одного роздоріжжя, на якому стояв недавно витесаний столик з лавицями і позначкою КБЗ. Довго сперечались, куди іти далі. Моя взяла! І добре зробила! У нас була із собою книжечка Ямалова і не дуже якісна карта... Ямалов нам не міг допомогти, бо він на Петрос з іншого боку вилазив, а карта... Ну на ній важко було щось розгледіти....

Та все ж, ми таки трохи протупили, бо напевно звідти треба було починати вилазити на хребет, а ми цього не зробили і довелось іти довжелезний обхід, який все-таки завершився карабканням "в лоб"...

Зате які там краєвиди. Тиша! Лише далекий передзвін овечих дзвоників трошки її порушує і створює неповторну атмосферу! Не можеш зрозуміти, чи то насправді, чи тільки причулося... От би там стояти, вглядатися, вслухатися... Але мою замріяність грубо переривають нагадуванням, що треба іти далі...

Ідемо траверсом. Довго якось ідемо. Занадто довго... І показники перестали траплятися. Ой, таки треба було вилазити на хребет! По дорозі трапляються вівчарські колиби. В далині видніється навіть церква!

Починають попадатися невеличкі озера. Дуже живописні, вони виглядають ніби вирізані шматочки неба, що з якихось невідомих причин впали на пожухлу траву. А іноді здавалось. що то наскрізні діри в матерії і створювалось враження якоїсь ірреальності простору. 

Ідемо, ідемо... а Петроса все не видно! Та де ж він подівся? Траверсна дорога хороша, але так ми на гору не виліземо! Доходимо до невеличкого, викладеного камінням водопадика, який перетинає дорогу. Хоч-не-хоч, а відчуття і карта підказують, що тут треба дертися без стежки в гору! Спочатку залазимо в непрохідні зарослі ялівцю, доводиться вертатись і трохи міняти напрям. Десь годину так піднімалися, змокли під дощем, але Петрос таки показався! І, доречі, он там внизу видно шлях, яким би ми пішли, якби не піднялися.

Вявилось, що по хребту іде чудова дорога. Де ми її прогавили?

На вершині Петроса сиділа, спочиваючи, хмара яка, схоже, і не збиралась звідти злазити ближчим часом... Довелося в неї зайти. Вершина зустріла нас не дуже привітно. Було темно, дув несамовитий вітер і все було залите молоком... Жодних краєвидів не спостерігалось...

Та що там краєвидів. Ледве було видно, що робиться під ногами! Вилізти то вилізли. А як тепер злізти? На щастя, нам попалися двоє туристів із Франківська (які безуспішно намагались виміняти у нас воду на горілку, але в нас самих лише на дні пляшки було). Вони нам показали стежку, а то ми вже хотіли вертатися тим же шляхом, яким і прийшли а потім обійти гору траверсною дорогою... 

Спуск з цього боку Петроса виявився досить крутим. Мокра глина їхала під ногами, підступне каміння хиталося... Але з іншого боку, добре, що це був спуск, а не підйом! Нарешті туман розсіявся, а вітер вщух і перед нами постала Говерла і весь Чорногірський хребет!

Коли ми спустились, хмару з Петроса вже здуло. Шкода, що ми цього не дочекались на верхівці!

Того дня ми ще планували подолати Говерлу, але не судилося. Почався дощ,  дорога перетворилась на суцільну калюжу з болотом. Ішлося якось повільно. Ставало зрозуміло, що треба десь ставати на ночівлю. Сідловину проминули. Нам там якось не дуже сподобалось... За одним із поворотів, де стоїть табличка із вказівником висоти, справа показалось якесь ніби затишне місце, а за ним симпатична рівненька галявина, яка зблизька виявилась... високогірним болотом... Тим не менше, на краю болота була рівна місцинка із колишнім вогнищем ще й підготованим хмизом, а навколо її огинав малесенький струмочок. Ну суперове ж місце! Ще й з гарним виглядом на Говерлу! Чому б не зупинитись? Так ні. Трохи посварившись пішли шукати щось інше. Не знаю, скільки часу ми ще так лазили, дерлися в ожині, проклинали рюкзаки, але врешті-решт повернулись таки на те болото. Знову моя взяла! :))

Вода і цього разу ледве-ледве закипіла. Сірники відсиріли, сухе паливо горіло лише якщо його полити спиртом...  Добре, що якась добра душа назбирала сухих гілок!

День третій

Цю ніч спали більш-менш спокійно. Вітру тут не було. Я навіть поставила будильник, щоб встати на світанку, щось пофотографувати. Але якось дуже довго не хотіло світати... Ніч та й ніч. Та що ж це таке? Вилажу з палатки, а навколо суцільний густий туман! Ми ще довго валялися, чекаючи якогось просвітлення, але потім вирішили що його можна і не дочекатися.

Виявилось, що з цього місця до підйому на Говерлу зовсім не далеко! 

Весь підйом ми протьопали у тумані. Добре, що там стежок купа! По дорозі попався підбадьорливий напис на камені : "мені це вдалося і ви зможете!". Підйом здавався безконечним! Дещо оживляли монотонну суміш витоптаної глини, каміння і туману яскраві квіти, які кольоровими вогниками звеселяли душу.

Дзвоники альпійські росли цілими "букетиками". Тріпотіли на вітрі пухнасті голівки відцвівшої сон-трави.

Обстановочка починала вже потроху надоїдати, коли нарешті з туману виринула витоптана "лисина" Говерли з її обеліском, хрестом, надломаним тризубом (може це знак?) і отарами туристів! Знову ж таки, все в тумані. Розговорились з якимось туристом, він попросив показати нашу карту, натякнув, що ми можемо її викинути і любязно дозволив сфоткати свою. Мало що, може знадобиться... Знадобилося... Але про це пізніше..

Випили символічну невеличку пляшечку винця, пофоткались і гайда далі. Погода сприяла. Навкруги відкривались чудові краєвиди. По нашій карті орієнтуватись було справді складнувато, так що ми не могли точно визначити наше місцезнаходження. Та й яка різниця? Ідемо, поки ідеться! Навчені досвідом минулих днів, уже не складали ніяких планів, не ставили собі ніяких завдань.

Не терпілося побачити, нарешті легендарне Несамовите! Маленьких озерець навкруги повно і вони дуже красиві, але це все не те!

Та ось воно яке, Несамовите! Заховалося в куточку і злилося із навколишньою зеленню, так що ми й не відразу його помітили!

І от, протиснувшись крізь затишний лабіринт із жерепа, ми біля нього. Навколо стелився  туман, здавалось, що ми десь на краю світу. От десь за тим берегом все й закінчується.. 

У першопочаткових планах було скупатися, але трошки побродивши по-коліно у воді вирішуємо зробити це іншим разом... Ломить кістки. Якби ж то сонечко! Але ж ні, похмуро, шось цяпкає згори. Потім мокрим іти... Брррр... Нєєє...

На березі стоять кілька стендів. На одному з них вичитуємо, що це свого роду сакральне місце для гуцулів і що на купання існує своєрідне табу - озеро може розгніватись і почнеться буря. А ще про те, що вмивши лице в озері обовязково до кінця року знайдеш свою половинку...

Був ще й стенд із проханням не смітити і не рубати жереп... Ну що сказати. Сміття трохи було... Не знаю як там далі, на стоянках. Ми туди не заходили, лише на березі бачили. А на рахунок жерепа... Прямо під стендом був порубаний весь жереп і купами лежали свіжі  гілки... Таке враження, шо то якесь бидло спеціально хотіло познущатись і доказати, що йому начхати на всякі там правила і заборони... Ну що ж, доказало... Легше стало???

Коли ми вже підніматись на хребет, туман ніби по-трохи починав розсіюватись. Я не могла відірвати погляду від озера. з кожним кроком воно показувалось у новому ракурсі і здавалось, це зовсім інше озеро...

Попереду нас чекали Шпиці! Я була вражена деякими фотографіями з цього місця в інтернеті, і вони були пунктом "мусай" на нашому маршруті. Єдине, що турбувало, це дуже мінлива погода і страшні сиві хмари, які наступали з усіх боків. То тут, то там дощило.

  

Збоку Кізел насувалося щось дуже неприємне

Ось вони які, Кізли, чи Козли. Як правильно?

Лишивши рюкзаки, вирішили збігати до Великого Козла. Але не встигли, почався дощ. Ми ледве встигли вернутись до наших рюкзаків, як почалася злива. Ми так-сяк накрилися шматком церати, полягавши на траву, а навколо вирувала стихія. Я взагалі не дуже боюсь грози, але цього разу при кожному ударі блискавки у мене холонула кров! У мозку хаотично виринали якісь уривки відомостей про звичайні і кульові блискавки і про те, що вони часто трапляються у горах. Я, звичайно, з дитинства мріяла побачити кульову блискавку, але тільки не тепер, будь-ласка! Перуни били десь зовсім близько, по сусідніх пагорбах, грім мурашками пробігав по тілу. Тішила думка, що смерть від блискавки якщо і болісна, то принаймні швидка...

Целофан не спасав, його важко було втримати під поривами вітру, ми змокли наскрізь і промерзли. Здавалось, цьому не буде кінця! Небо із силою вивергало всю воду, накопичену за останні дні спеки, відкрились усі небесні крани! Іноді дощ трошки вщухав. Може уже кінець?? Але ні, за якісь пару секунд все починалося з новою силою! Невже це наша поведінка на Несамовитому так розгнівала гірських божеств? :) Хай би вони краще карали отих що смітять!!! :)))

Нарешті трошки легше стало, але дощик все ще накрапав. Туман знову застелив усе навкруги. Наближався вечір. Вибрали якусь траверсну стежку, залиту водою і рідким болотом і пішли нею далі. Скільки ми так ішли - не відомо. Весь одяг був мокрий, вітер пронизував до кісток. Почали подумувати про спуск. Було ясно, що далеко сьогодні не вдасться зайти. Та й чого іти? Я ж за краєвидами приїхала, а просто пройти шлях заради галочки "я була на Чорногорі", нічого не побачивши, мене не приваблювало.  До Чорної гори, напевно, потратиться день, а потім ще як мінімум півдня спускатися в Луги... Перспектива спуститися в село після обіду і сидіти там через те, що не зможемо виїхати з Рахова не дуже тішила... Вирішили відмовитись від Попа Івана і спуститись раніше. Ось тут нам і пригодилася карта, сфотографована на Говерлі! На ній все так гарно виглядало! Спуск починався від вершини Ребри, вірніше, не спуск, а підйом На Гутин Темнатек, а далі по одному з відрогів вниз, до потічка. 

На Ребрі зустріли компанію поляків. Якби не голоси, то розминулись би. Все було в тумані. Знайшли якусь стежку яка ніби вела направо від вершини. Якщо повезе - то це те, що нам треба. Скоро почався підйом, туман на хвильку розсіявся і перед нами показався Гутин-Темнатик (Томнатек), а зліва у проваллі показався Бербенескул! Ура! Значить правильно ідемо!

Може спуститись до озера і переночувати, а завтра на свіжу голову думати що робити? Але чомусь все-таки вирішили іти далі.  Рослинність на цій горі якась особлива. Видно тут холодніше, бо попадались ще кущики цвітучого рододендрона і сон-трави, тоді як навіть на Говерлі вони вже перецвіли. Відразу видно, що цю гору не так часто відвідують як інші, не так натоптано. 

Оглядаючись назад, можна було побачити пройдений за сьогодні шлях. Над всім хребтом виділялась Говерла.

З вершини ми ще раз ненадовго змогли побачити Бербенескул, а потім він знову потонув у хмарах.

Після вершини стежка загубилась. Очевидно на гору ще вилазять, а далі вже ніхто не ходить. А чому ж маршрут позначений? Де-не-де попадались якісь уривки стежки, а може то тимчасові потічки... Уже зовсім вечоріло. Поки була трава, ішлося непогано, але трохи нижче починались суцільні зарослі жерепу. Вертатись до озера? 

Перспектива зависнути в жерепі на всю ніч не дуже тішила... Але вирішили спробувати.. І о чудо!!! Знайшлася стежка!!! Більше того, видно, що її порядкували, бо було видно що гілки спеціально спиляні чи зрубані! Я ще ніколи так не тішилась, бачачи порубані дерева! Як правило, ознаки присутності людей тільки пригнічують, а тут очі шукали бодай якусь обгортку чи пляшку, викинуту туристом! Але нічого такого не було. Лише обрубки гілок вселяли надію, що стежка не закінчиться так само швидко, як і почалась!

А потім ми натрапили на розвилку... Обрали менш заросле відгалуження, яке спускалось у бік смерекового лісу. На стежці почали попададись овечі кізячки. Настрій вже зовсім покращився! Ще трошки і ми заночуємо в долинці! Але рано було тішитись. У лісі стежка розтанула як сон....

Незабаром пологий схил перетворився на урвище! Зїжджаючи від дерева до дерева по товстому шару мокрої хвої і камінців, перелазячи через повалені слизькі дерева, зачіпляючись рюкзаками ми ніби трохи наближались до струмка який ревів унизу, але до нього було ой як далеко! Треба було поспішати, бо дуже не хотілося, щоб ніч застала нас у цьому місці, але іти швидко не було можливості, тим більше, що постійно існувала загроза вивихнути собі що-небудь, а тоді взагалі настане капець... Треба було набратися терпіння і методично долати метр за метром. Були моменти, коли здавалось, що ми остаточно зайшли в тупик і далі вже не пройдемо... Все було завалено стовбурами столітніх смерек із небезпечними сухими гілками, на які легко було настромитися, але врешті знаходився якийсь лаз і все починалося спочатку. Внизу чулися голоси вівчарів, дзвіночки худоби. Живі люди! Так близько і так далеко! Хотілося закричати їм, але чим же вони нам могли зарадити?... 

Поїло нервів нам оце спускання, але і воно врешті-решт закінчилось! А струмок в долинці виявився бурхливішим, ніж ми собі уявляли! Як ми його перейдемо? Але почекайте, що ж це таке??? Нам не могло так пощастити!!!! Просто перед носом виявився широкий мостик, який ніби в якійсь магічній казці матеріалізувався з повітря і запрошував нас на інший бік!!! Далі за мостом ішла широка дорога із слідами сотень овечих ратичок! Ну і з іншими слідами перебування худоби..... І ше там було повно води і рідкої багнюки вище кісточок. Але яка вже тепер різниця??? 

Першим бажанням було зупинитись на ніч просто тут, але довкола було занадто мокро. Пішли далі по дорозі. Незабаром почався підйом. Це ж треба було стільки спускатися, щоб тепер знову лізти на якусь гору??? Сил уже майже не залишалось, в очах мерехтіли сліди копитець впечатаних у болото, навколо чорнів ліс, швидко темніло. Врешті ми вийшли на красиву широку поляну, де уже зупинились кілька сімей з дітьми на відпочинок. Вони нам сказали, що звідси починається дуже хороша дорога на Луги і що годинки за дві ми вже будемо в селі. Чудова новина! Але сьогодні ми вже нікуди не підемо!!! Баста!!!

Ми зупинились під грубезними смереками, порослими сизим лишайником. Внизу гудів потік,  крізь стовбури дерев просвічувало величезне кроваве сонце! Краса неймовірна!


Спальники та й взагалі всі речі набралися вологи, хоча у мене й був чохол на рюкзаку. І як це ми не додумались все по кульках порозкладати?? А те, що було на нас, можна було взагалі викручувати! Так-сяк порозвішувавши речі і перекусивши, завалилися спати.

День четвертий

До ранку речі не те що не висохли, але ще й набралися вологи. В наметі на підлозі назбиралася вода. Виявилось, що мій фотоапарат "плаває" в невеличкій калюжі... Добре, що хоч день намічався бути сонячним! 

У ранкових променях наша галявина виявилась надзвичайно прекрасною! Нажаль деякі гарні кадри довелося пропустити, бо в обєктиві назбирався конденсат і фотографувати не було можливості!

Згодом звідкись спустились вчорашні вівчарі і до насолоди очам додалась ще й невигадлива мелодія сопілки і легенький передзвін овечих дзвоників. Хотілось тут залишитись назавжди! Такий радісний спокій і якась одвічна мудрість, гармонія витали над галявиною. Якби не відпочиваючі, я б точно повірила, що перенеслась десь у часі! Ось вона, магія правічного незайманого лісу! Здавалось, що в густому гіллі смерек ховаються мавки і лісовики, вороже настроєні до людей, але у вівчаря з ними якийсь договір і нам нічого не загрожує...

Нажаль, час уже було іти. Скоро ми вийшли на ту "хорошу" дорогу. Але я її собі трохи не так уявляла... Це не хороша дорога, це справжня двополосна автострада! І, схоже, зовсім недавно збудована! Для чого вона тут? Зібрались якийсь новий курорт будувати?І "магічній галявині" і всьому довкола скоро настане кінець? Не інакше як якісь високопосадовці, бо робота була зроблена чимала, з розмахом! Проте схили не укріплені, і мені здається, що наступною весною вона буде вся захаращена поваленими деревами і розїдена потічками. Чесно кажучи, це стало ложкою дьогтю у нашій подорожі. Відразу ж враження попередніх днів зблідли, піднесення і радість набули присмаку гіркоти... 

Дорога петляла і здавалось їй не буде кінця!

А далі - ще гірше! Почалися суцільні рубки! Настрій остаточно зіпсувався. На відкритій місцевості сонце пекло немилосердно, а вода у придорожніх джерелах чомусь мала гіркуватий присмак і не втамовувала спрагу.

Нарешті спустились в долинку, і пішли вздовж Білої Тиси. Справа були огороджені людські сінокоси з різнобарвними квітами і метеликами, попався розсадник білотисянського лісництва з показушними малесенькими грядочками із крихітними деревцятками... Оце вони збираються тими деревами засадити вирубане???

Пройшли КПП, показавши мокрі паспорти. Ось ми і в Лугах! Село виявилось довжелезним!Кожен крок давався не легко. Мозолі на ступнях у поєднанні з відчуттям, що в тебе вивих плечей із-за рюкзака паралізували рухи. Намагаючись відключити будь-які відчуття ми плентались якось уже на автоматі. Нарешті прийшли до магазину з автобусною зупинкою навпроти. Молоденька привітна продавщиця не могла точно сказати, коли іде автобус. Зокрема, вийшов казус через різницю в часі. Місцеві жителі живуть на дві години пізніше київського часу ( вперше з таким явищем я зустрілася під час походу на Пікуй ). Коротше, до автобуса нам за різними даними лишалось або 40 хвилин, або 2 години 40 хвилин... 

Випили пиво у місцевому барі. Через втому і спеку мене моментально "нєпадєцкі розвезло". Я підозрювала, що так воно і станеться, і хоча ще рано було розслаблятись, але протистояти холодному золотистому напою просто не змогла! :)

Вияснилось, що автобус таки іде пізніше... Ми вирушили по трасі у Богдан, по-дорозі зупиняючи машини, але ніхто чомусь великого бажання підвезти двох по-вуха в болоті туристів не виявляв...

Аж ось трапилась добра душа на мікроавтобусі! Не вірячи своєму щастю і не їдучи, а просто летячи ми уже за якісь 20 хвилин не зовсім твердо стояли на рахівській землі! Більше того, водій на відріз відмовився брати у нас гроші і ще й вибачався, що, можливо, занадто швидко їхав і тим самим причинив нам дискомфорт... Є ж такі люди на світі? Дай Боже йому здоров`я і всяких гараздів!

Потім довелось почекати ще якусь годину у Рахові і от ми вже в автобусі їдемо додому. 

Загалом похід вдався! Вражень купа, і негативних теж! Такий-сякий досвід з`явився. Шкода, що ми зарано зійшли з дистанції і не лишились ночувати на Бербенескулі, але значить буде ще привід туди вибратись! Трошки підвела нас така дурниця як мокрий одяг. А ще дуже дошкуляло непідходяще взуття. Мої старі кросівки, які і без того на ладан дихали, остаточно дослужили своє! Ну, іще треба буде пошукати кращі карти. 

Головне, що цілі-здорові лишились, не рахуючи кількох синців, подряпин і зламаного штатива  :)))