пʼятницю, 24 грудня 2010 р.

Галопом по Криму. Серпень 2010

   Збулася ще одна мрія! Похід по Криму! Уже й не пам`ятаю, скільки ця ідея витала в повітрі і все ніяк не матеріалізовувалася..
   Нарешті куплені квитки Ужгород-Київ, Київ-Сімферополь! Лишилося позичити карти, скласти рюкзаки і витерпіти близько 40-ка годин у задушливих поїздах...
Кількість учасників - двоє. Якогось чіткого маршруту у нас не було. Єдиний план - імпровізація. У розпорядженні - 11 днів і за цей час хотілося якомога більше побачити, та ще й у морі покупатися.. Жадність до вражень не дозволила нам надовго зупинятись в одному місці, то ж весь час було щось новеньке.
   Звіт вийшов довгий, так що тим сміливцям, які наважаться читати, раджу набратися терпіння! ;)







День перший
Бахчисарай, ханський палац, Свято-Успенський монастир, Чуфут-Кале

   Із Сімферопольського вокзалу ми сіли на Бахчисарайську маршрутку, яка на виїзді з міста відразу ж зламалася... Непоганий початок :) Довелось ловити іншу і їхати стоячи тримаючи рюкзаки мало не на головах..
   Стара частина Бахчисарая виявилася досить живописною. Місцями місто виглядало спустошеним і закинутим, але не без своєрідного шарму. Першим ділом пішли подивитись на ханський палац. Ми оглянули лише основну експозицію і кілька окремих залів, бо на все нам би грошей не вистачило. Красиво, цікаво, пізнавально. Чомусь мені здавалось, що кримські хани жили у більшій розкоші. Хоча, це ж тільки четверта частина комплексу із тих часів вціліла..


   Після ханського палацу подалися до Свято-Успенського скельного монастиря. По дорозі купили у якоїсь старшої жіночки-татарки добрий шмат домашнього адигейського сиру, який, треба віддати належне, виявився дуже смачним! 
   Так, вулицею зайшли аж у кінець міста (чи то вже присілок якийсь був?). Над невеличкими хатинками нависали монументальні світлі скелі з продольними гротами. Декотрі з таких природніх печер пристосовані місцевими жителями під господарські будівлі. Це зручно! Досить лише прибудувати передню стінку і приміщення готове! А ми ішли і все видивлялися де ж той монастир!
   Згодом вперлися у шлагбаум із вартовими, які нам люб`язно пояснили, що далі проходу немає через пожежну небезпеку, а поворот на монастир ми давно пропустили. От тобі й на! Невже ми не можемо хоча б раз обійтись без блукань??? 



   Вертаємось назад. За будками із татарськими сувенірами і трав`яними чаями дорога звертає нагору і виводить на терасу із якої відкривається симпатичний краєвид на протилежний бік ущелини. Звідти ж починаються сходи, які ведуть  до печерної церкви. На вході дають плахти і хустки на голову. Навіть хлопців у шортах просять замотатися у плахту. Фотографувати не можна.






   Історія монастиря багата різними перипетіями. Але з тих давніх часів мало що залишилось, так що не варто очікувати якоїсь старовини чи особливої атмосфери. Оформлення печерної церковці, особисто на мене, справило враження якоїсь пластиковості і кітчу. Стіни завішані заламінованими роздруковками. Ще сотні таких самих ламінованих іконок, разом з іншими релігійними "сувенірами", продавались тут у церковних лавках вздовж стін. Кілька монахів в якості екскурсоводів розважали туристичні групи. Поміж всіма людьми невтомно товклася якась жіночка-прибиральниця, вона бурчала на відвідувачів і, здається, була готова проклясти весь світ. А збоку стояли тітоньки-продавщиці і пильно спостерігали за туристами, супроводжуючи критичними коментаріями кожен їх крок і порух... Обстановочка зовсім не сприяла духовному просвітленню, то ж ми там довго не затримались. Це лише моє суб`єктивне бачення, можливо ми потрапили туди не у відповідний час.. Тому всеодно раджу при нагоді відвідати це місце!
   В кінці тераси б`є потужне джерело, в якому можна набрати води і освіжитися. Далі стежка веде вздовж монастиря і виводить до печерного міста Чуфут-Кале. По дорозі траплялися невеличкі келії, вмуровані у скелю, виднілися монастирські господарські угіддя, городи. Чомусь особливо мене вразив їхній хлів, він був дуже оригінально вписаний у один із горизонтальних гротів на протилежному боці балки, а довкола нього на крутому схилі зосереджено порпались кури.





   Трохи далі нам трапився цвинтар дервішів (здається 18 ст.) З нього мало що залишилось. Надгробки, подібні до караїмських, тільки з арабським написами (більшість дуже пошкоджені). Неподалік стояла облаштована криниця, оббита білою ламберією. Але вода в ній якась мутна, то ж навряд, чи її варто пити..
   Спускаємося в долинку, і от над нами нависає Чуфут-Кале! Такі собі кам`яні антресолі! Це місце протягом багатьох століть заселяли народи різних національностей і віросповідань. Останніми місто у 19 столітті покинули караїми, що сповідують щось подібне на іудаїзм із елементами тенгріанства і ранніх християнських течій, то ж за містом закріпилася назва "Іудейська фортеця". Тітоньки на вході дозволили залишити рюкзаки, і ми, нічим не обтяжені, могли методично обслідувати практично всі кімнатки і закапелки!  Зараз повноправними жителями стародавніх печер можна вважати симпатичних зелених ящірок, які у випадку небезпеки, моментально зчезають у тріщинах стін. Мені попалася навіть двохвоста ящірка! Очевидно, вона втратила хвіст, а при відрощуванні нового сталася якась мутація і їх виросло аж два! 




   Крізь поселення проходить старовинна дорога з глибокими коліями від коліс тодішнього транспорту. Справа від дороги добре збереглись два караїмські храми - кенаси. На жаль, всередину ми не потрапили, вони закрились за півгодини до нашого приходу. Зліва  виходимо до гробниці ханської доньки, а позаду неї відкривається неймовірний вигляд! Справді захопливе видовище! Проте сильний вітер не дає нам довго ним милуватися. 






   Натрапляємо на "квартиру" найбагатшого жителя міста, а звідти ніби чути музику.. Спускаємося - справді, серед пустої кімнати сидить молодий (і, треба сказати, дуже вправний) гітарист і грає мелодії із Blackmore`s kingdom. Сказати, що акустика неперевершена - це нічого не сказати! Атмосфера просто неповторна, а з вікон відкривається той неймовірний краєвид на білу скелю! Просто казка! Все! Хочу тут жити! Лишаюся! Від цих всіх вражень і розчулення на очі навертаються сльози... Але заходить нова порція туристів... Щоб остаточно не розревітись і не опозоритись перед людьми, швиденько втікаю на вулицю...


   Місто закінчується воротами. Вони виявились закритими. Що ж, розвертаємось і ідемо тою ж таки старовинною дорогою, з якої зійшли раніше. Дорога оточена на перший погляд добре збереженими мурами і якимись будовами, але при ближчому огляді виявляється, що це все -  просто майстерна стилізація із пофарбованої штукатурки і монтажної піни... Ми довго ламали голову, що б це могло бути.. Можливо, декорація до якогось фільму, а може просто місце для проведення ярмарків і фестивалів? Хтось знає?


   Незабаром набрели на великий будинок, який виявився чимось типу ресторану-чайхани і разом з тим караїмським музеєм! Здається, раніше це була домівка якогось дослідника-етнографа. Всередині багато старовинних речей побуту, традиційний одяг, фотографії. Ось так, роздивляючись обстановку, натрапили на невеличкий акваріум з пластмасовими водорослями, що стояв на підвіконні. Біля нього була табличка - "караїмські акваріумні рибки. Зазвичай вони невидимі, але після певної кількості чопрааракиси їх можна побачити.. прохання не намагатися їх годувати".. Ми кілька хвилин осторопіло силувались вловити зміст цього послання... Зрештою, до кімнати зайшла місцева дівчина, то ж ми попросили пояснити, що це за прикол. Виявляється, чопрааракиса - це традиційний караїмський алкогольний напій  - суміш виноградної і абрикосової самогонки, настояна на 12-тьох травах і прянощах.  Звісно ж ми вирішили спробувати, що то за зілля. Міцний коричневий настій із дуже приємним післясмаком чи то кориці, чи то гвоздики... Рибок ми так і не побачили, але і тих 50г. на двох вистачило, щоб нас моментально розморило на спеці.  
   Добре, що ми до цього моменту уже обійшли все місто, так що можна було спускатися і по-трошку шукати місце для ночівлі. Воно швидко знайшлося - велика рівна галявина на середині дороги між Чуфут-Кале і монастирем. 






День другий
Бахчисарай - Червоний мак, Коралезькі сфінкси, Мангуп, Мангупське озеро


   Зранку я прокинулася від того, що на даху намета галасливо хазяйнували якісь пташки. А воно й не дивно. Весь намет був просто всіяний всякою мошкарою. Комарів вроді не було, а от мух, мушок, і решти різношерстних двокрилих була неймовірна кількість! Рюкзаки, винесені з намета, моментально вкрилися густим шаром цих істот. Бідолашечки, напевно їм бракувало вологи і солі.. Особливо їм сподобалася полотняна торба, в якій трохи почавилися помідори.. Ми її розвісили на дереві і вона за лічені хвилини перетворилась на якусь фантасмагоричну живу декорацію.. 
   Цього дня ми планували подивитись ще одне печерне місто, доречі, занесене до списків ЮНЕСКО - Мангуп. Доїхали до Червоного Маку. Там нам приблизно показали якісь гори на горизонті і сказали - ідіть туди, побачите.. Ну що ж.. Ми поплентались у вказаному напрямку по запиленій і розжареній трасі... Врешті дойшли до якоїсь гори із характерною скелястою верхівкою.. Вроді нам на неї показували.. І стежка он якась є.. Проте якось занадто дико і безлюдно, як для такої прославленої історичної пам`ятки.. Я сильно сумнівалась, що це те, що ми шукаємо.. Як він взагалі виглядає, той Мангуп? Але мене звинуватили у надмірних лінощах, то ж довелось таки дертися вгору..
   Якісь ледь помітні стежки розходились у всіх напрямках серед низенького сухого покривленого сосняка і висохлих бордових сироїжок. Трохи карабкаючись догори, трохи з`їжджаючи вниз по крихкому білому грунті, і постійно визволяючи рюкзаки із соснового полону ми, вже повністю виснажені, якось таки долізли до плато. І що? Я ж казала, що то не воно! 






   Хоча, мушу визнати, скелясті утворення виявились досить мальовничими. Порода дуже мяка і всіяна закам`янілими рештками якихось істот. Вода і вітер надали скелям обтічних форм із чудернацькими ямками і западинами. Тільки вдома я вичитала, що це - так звані коралезькі сфінкси! Гм.. Може не дуже схоже, але у деяких скелях за достатньої уяви можна було побачити подобу єгипетських профілів.. Трошки відпочивши, об`ївши кущик дикого кизилу і надивившись на навколишні краєвиди, вирушаємо далі у пошуках справжнього Мангупу!   






   Спустились на польову дорогу і нею вийшли на ферму "Щасливий віслючок". У загоні були сотні віслючків, коней і інших копитних.. Так ось воно що! Ще на горі до нас постійно долітало протяжне "і-ааа" і мене дивувало, звідки це.. Тут на віслюках катають і фотографують туристів.. Часто огрядних туристів. Так що може не такі вони вже й щасливі, ці віслючки.. А от хто по-справжньому здався щасливим - то це маленька чорна свинка, яка вільно гуляла по території і отримувала різні гостинці. Особливо їй пощастило, коли вона зненацька підійшла до якогось хлопчика і в нього чи то з переляку, чи від радості з рук випало величезне морозиво! Не думала, що свині так люблять морозиво! Може й справді люблять, ніхто ж не перевіряє.. 
   А ще щасливішими були ми, бо дорвалися до холодного квасу!!! Коли напились так, що вже важко було ходити, рушили далі, на штурм загадкового Мангупа.. По-дорозі зустріли якогось дядю Сєрьожу, який розповів, що якраз зупинився на турбазі під Мангупом і з радістю покаже нам дорогу і все розповість! Правда, через погану вимову і манеру перескакувати з теми на тему, ми більшу частину із його розповідей не дуже второпали.. Ну та менше з тим.. Він загітував і нас зупинитись на турбазі, бо ніби-то диких туристів зараз ганяють.. За 20 грн там можна ставити палатку і віддати речі на зберігання. Ще й душ є! А це доречно! Чому б і ні? Наперед скажу, що це було перше і останнє цивілізоване миття за весь похід!
   Ми прийшли у невеличке поселення, оточене типовими горами із плоскими скелястими верхівками. А ще там було озеро! Найбільшим моїм бажанням було решту дня провести у ньому, а сам Мангуп можна завтра подивитись.. Але мене знову присоромили і звинуватили у ліні.. Доведеться мрію про купання відкласти ще на деякий час...
   
   Взагалі-то на Мангуп можна піднятися безкоштовно, але нас таки засікли і довелось заплатити за квитки.. По дорозі траплялись рештки оборонних стін, старовинний цвинтар, джерело з водою (і навіть з імпровізованим душем!) і ось нарешті плато! Руїни старовинної базиліки, розкопки.. З одного боку, добре, що закінчився підйом, але з іншого - тут мало дерев, довкола тільки розжарена рівнина і невідомо куди іти.. Тобто є кілька  розрізнених вказників, але путівничок не був би зайвим.. Нарешті доходимо до краю плато - внизу прірва, красивий краєвид і показник на монастир. Ідемо! 






   Спуск до монастиря, м`яко кажучи, не дуже облаштований, але ми все-таки якось злізли (це ж іще вилазити доведеться!). Стежка привела до чудернацьких келій у скелі! Безлюдно, тихо, нікого нема.. Аж ось знизу хтось несподівано крикнув: "а что вы тут ищете?". Ми зніяковіло пояснили, що просто хочемо глянути на монастир.. типу, туристи.. там показник був.. 
   Пузатий бородатий і з вигляду строгий монах поволі піднявся, глипнув на нас недобрим оком і мені вже, чесно кажучи, здалось, що він нас прожене.. Але ні.. Він трохи віддихався і коли почув, що ми між собою розмовляємо українською, якось ожив і спитав звідки ми.  -"З Ужгорода? Серйозно? А я там був!" - і гарною українською почав розповідати, що він із Житомирщини, закінчив українську філологію, а в Ужгород їздив у студентські роки відпочивати на Скалку... 
   Трошки розповів історію монастиря. Що на цьому місці ще готами в 3ст. був заснований християнський монастир (хоча він, напевно, трохи перебільшив - скоріше 5 ст.), а потім він був свого роду релігійним центром столиці князівства Феодоро - Дорос (тої що зверху - на плато). Що збереглися фрески десь 7-8 ст. ( в інтернеті - 15 століття), але їх хотіли знищити, щоб не псувати історію хрещення Русі.. Що зараз там числиться 8 монахів, але більшість із них, як правило, живе в долині. Провів невеличку екскурсію, дозволив пофотографувати.. Ніяких хусток чи довгих спідниць не вимагалось.. 






   І хоча тут теж все нове і пластмасове - суцільна ламберія, кітчова вітражна плівка на вікнах і подібні речі - це місце не справило такого гнітючого враження, як монастир у Бахчисараї. Навпаки.. У цьому всьому проглядала якась самобутність і неповторний колорит.. 
   Монастирська церква, зовсім малесенька, знову ж таки, вся заставлена пластиковими іконками. На вході - великий портрет царя Ніколая 2 із жінкою. Ну, вони ж типу канонізовані.. 
   Подивились печеру, в якій збирається вода. Її мало, вистачає лише на пиття монахам, решту подають шлангом згори. Потім мова перейшла на слизькі теми -  про політику, про конфесії, злиття з Росією.. Коротше стало ясно, що розмову пора припиняти..
   Подякувавши за прийом, викарабкались знову нагору і вийшли до руїн цитаделі Феодоро. Із надземних будівель вона збереглясь найкраще. За нею почали попадатися підземні "квартири", схожі на ті, що ми бачили на Чуфут-Кале. З деяких "квартир" відкривався просто розкішний краєвид у долину! На поверхні у камені траплялися висічені корита - винодавилки.
   Небо насупилось, десь здалеку долинав грім, схоже от-от почнеться злива з грозою. Але чого нам боятися? Стільки схованок навколо! Вибирай будь-яку! Проте дощу так і не було. Плато по-троху почало звужуватись і на самому краєчку цього "язика" виявилось вартове приміщення з панорамним кругозором, а під ним - в`язниця.






   Спустились ми остаточно виснажені і страшенно запилені! Ноги до колін взагалі набули незрозумілого відтінку з плямистими візерунками.. Так що першим ділом - в озеро! Вода такого кольору, ніби до неї долили молока і трохи зеленки. Зате вона прохолодна і швидко повернула нас до тями. А ще прийшло усвідомлення голоду!






    То ж наступним пунктом у нашій програмі стало відвідання чайхани із дегустацією місцевої  кухні! Виявилось досить дешево, чисто, ситно, по-домашньому.. Ще б музику якусь етнічну.. А головне - за 10 грн там давали 2 літри чаю, зеленого із місцевими травами! Сказали з лимонником, але мені здається, це щось типу меліси було.. Та яка різниця? Смачно ж! Замість цукру до чаю додавались якісь білі і рожеві цукерки..  Після вечері, цього чаю і ще на тих традиційних лавицях у напівлежачому положенні мене так розморило, що я ледве-ледве втримувалась, щоб не задрімати...
   Єдине, на що залишалось сил - втримати в голові послідовність необхідних дій - доповзти до турбази, поставити намет, піти в душ і спати.. Ще не стемніло зовсім, а ми вже вляглися. О! Який кайф після такого дня прийняти горизонтальне положення і поринути в теплі обійми Морфея! А завтра раненько-раненько треба буде встати, піти пофоткати озеро і покупатися, поки нема людей! 
   Але далі все пішло не за планом..


   Справа в тому, що дядя Сєрьожа так щиро наполягав, щоб ми розклали свій намет поблизу його, що нам незручно було відмовлятись. Сказав, що у них там така хороша спокійна компанія, сімейні люди з дітьми... Спочатку справді було тихо і спокійно. Ми навіть подумали, що всі вже сплять.. Але.. Згодом та компанія почала звідкись повертатись і до нас дойшло, яку дурницю ми впороли.. Поки була просто дружня вечеря і попойка з розмовами - то ще нічого. Єдине, що дошкуляло - постійні запрошення приєднатися. А потім в цій компанії звідкись намалювався такий собі 18-літній самородок авторської пісні-бард.. І почалося.... Старші так його розхвалювали, що "талантлівий рєбьонок", видно, увійшов у смак і вже не міг спинитися.. Спочатку переспівались всі пісні, які тільки можна було прогорланити під гітару, починаючи від повоєнних років і до тепер, а потім...  все пішло по другому колу..  




День третій
Севастополь, Херсонес, Фіолент, Яшмовий пляж


   Одним словом, рано-раненько встати ніяк не вийшло.. Та й у такому невиспаному стані зовсім не кортіло лізти у холодну воду.. 
   Трошки поспілкувавшись із наглядачкою турбази, тьотьою Машою,  вияснили, що озеро штучне, а раніше на його місці стояла старовинна церква. І що там іноді навіть трохи видно руїни. Правда, вода весь час білувата і мутна через місцеву породу.  Недивлячись на те, що Тьотя Маша всю ніч пригощалась в компанії дядька Сергія, вона виглядала досить бадьорою. Виявляється, вона підробляє, доглядаючи за турбазою, а крім того, її кличуть обмивати померлих у сусідні села, бо вона до смерті спокійно ставиться.... З того і живе.. 


   Зловили на трасі вщент набиту маршрутку і в напіввисячому положенні поїхали у Севастополь. Там ми відразу вирішили оглянути Херсонес. 
   І ось воно! Море! Мене, глибоко континентальну людину, зустріч із ним кожен раз якось по-особливому хвилює, наче це вперше, наче якесь відкриття у дитинстві! Яке ж тут красиве узбережжя! Глиби світлого каменю і неймовірного глибокого кольору морська вода!
   Полазивши по руїнах Херсонеса, подивившись музейну експозицію, вирішили якомога швидше добратися до якого-небудь пляжу і вже не вилазити з води! Спека стояла неймовірна! Поїхали на мис Фіолент із його прославленим яшмовим пляжем. Трохи маршрутками, трохи пішки і ось ми вже стоїмо над вузенькими сходинками, які хвилястою змійкою ведуть вниз до моря. Це старовинні сходи, і їх там десь 800 штук!! Знизу ледве-ледве піднімаються виснажені морем і сонцем відпочивальники. Трошки насторожує думка, що нас цей етап теж іще чекає попереду, крім того, нам доведеться підніматись з рюкзаками.. Але то буде потім! Зараз  швидше у воду!




   На пляжі виявилось дуже багато людей і... сміття.. Ми постарались відійти якнайдалі від центру. Там може не так зручно на камінні вмощуватись, зате чистіше і трошки більше місця. Вода приємно вразила своєю чистотою і прозорістю! Найзахопливішим заняттям стало розглядання дна! Величезні каменюки, порослі різною морською рослинністю, утворювали загадкові лабіринти, по яких поважно пропливали рибки, а поміж брилами яскравою бірюзою світилися плеса сніжно-білого піску! 


   Починало вечоріти, пляж по-троху пустів, можна було вже шукати місце під намет, але місцеві наглядачі пояснили, що це категорично заборонено. Гроші теж не помагали.. Сказали, хіба що ми перепливемо за скелю, де є дикі пляжі.. Але ми все-таки вирішили піднятися нагору і там пошукати кращої долі.. Скоро ми її знайшли і вмостилися у затишному містечку над прірвою. Попереду - море, зліва - монастир Св.Георгія, справа - мис Фіолент і військова частина.. Краса! 
   Але вже в потемках до нас підійшов якийсь чоловік і пояснив, що це - територія монастиря, то ж якщо ми все ж хочемо залишитись, він би попросив піти до їхнього настоятеля і офіційно попросити дозволу, а крім того, було б непогано, якби ми допомогли в монастирі якоюсь роботою, або принаймні пожертвували якісь гроші... Ми відкупилися грошима..
   Вечір видався чудовий! Легенький теплий вітерець ледь чутно шелестів листям на низеньких покручених деревах, десь далеко внизу у прірві чувся шум хвиль. Простір такий довкола, що аж дух захоплює! Над морем встав майже повний місяць і воно, відбиваючи небесне світло, ніби саме світилося зсередини! Справа чорним клином у нього врізався Фіолент. А зорі, здавалось, висять на відстані витягнутої руки! Так би розчинитись у цьому всьому, дивитись і слухати.. 





День четвертий
Яшмовий пляж, Балаклава, генуезька фортеця Чембало, Срібний пляж


   Зранку ми знову сходами спустилися вниз. Море було спокійнішим, ніж напередодні і від цього ще прозорішим. Пливучи, складалось враження, що це просто гігантський акваріум із мистецько оформленим підводним ландшафтом! Ніби це не вода зовсім, а якийсь розтоплений кришталь. Все видавалось ближчим ніж є насправд.. Здавалось, ось-ось простягнеш руку і зловиш онту рибку, або дістанеш ногою ось цей камінь.. а пірнеш і виявляється, що він на кілька метрів далі..
   Після обіду ми сіли на катер, яким попливли до Балаклави. Він зупиняється біля дуже мальовничої скелі. Вона складається з мініатюрних базальтових стовпчиків, які віялами розходяться у різних напрямках і ще й розфарбовані у різні відтінки! Подібний свідок вулканічних процесів знаходиться і на деякій відстані у морі - скеля Св. Георгія (на ній встановлено хрест) теж складена з подібних стовпчиків. 




   Катер супроводжували зграї чайок, які на льоту схрумали майже весь запас нашого хліба. Час пролетів зовсім непомітно і ось ми уже у Балаклаві. Завод, чи то ремонтну майстерню атомних човнів вирішили пропустити.. Поїли у якійсь столовій, купили продуктів і потьопали на генуезьку фортецю - Чембало. Вона була вся у риштуванні, тому особливо не приваблювала, але краєвид звідти відкривається шикарний! Вміли ці генуезці вибирати стратегічні місця для своїх цитаделей!






   Від фортеці рушили далі у пошуках Срібного пляжу, розрекламованого нашими друзями як ідеальне місце для ночівлі і відпочинку. По дорозі познайомились з двома подорожніми: хлопця звали Микола, а двічину - Ірися, які, виявляється, теж збиралися заночувати на Срібному! Разом буде веселіше! Поки дойшли, поки спустилися, уже вечоріло.. На пляжі стояли в купочці кілька наметів. Пізніше нам стало зрозуміло, чому вони були так тісно поставлені. Місцеві "начальники" пляжу пояснили, що через указ Януковича про пожежну безпеку, ставити намети заборонено, але за певну плату вони закриють на це очі.. Якщо ж ми не хочемо платити, то можемо спробувати якось примоститись за он тим каменем... Якраз за он тим каменем місця для наметів уже не залишилось.. То ж ми вирішили почекати, поки остаточно не стемніє і розкластися трошки перед тим каменем... А доти ще можна скупатись. Море тут уже зовсім інше! Через часточки місцевої породи, вода сірувата і мутна, та й сміття трохи плавало.. Нарешті стемніло і ми примостилися ночувати.. 
   Але нам знову не пощастило із сусідами.. Чи то південний темперамент так проявляється.. Ну і без алкоголю не обійшлось.. Одним словом, довелося півночі вислуховувати сварку якоїсь подружньої пари.. Власне, це була не сварка - а свого роду витвір мистецтва! Я й не уявляла, що можна сваритись такими словами! Стільки ненависті, вкладеної у кожну букву, я ще не чула! Якби мені довелося вислухати хоча б десяту частину із того, що "благовірний" наговорив своїй "коханій"... я би... я б... не знаю, що б я зробила... А вони, схоже, до ранку вже й помирилися...






День п`ятий
Балаклава, 5-й кілометр, Алупка, Кацивелі


   До обіду ми купались, спілкувались і роздивлялись карту із нашими новими знайомими, наминали кавун із виноградом, аж тут до нас підійшов один чоловік, пан Олександр, і запропонував підказати хороші місця для ночівель. Чому б і ні? Він так багато розповідав і називав різні місця, що нам це все просто в голову не вкладалось, але дещо все-таки запало в пам`ять.
   Ближче до обіду на пляжі ставало все людніше. Катер кожну годину привозив нову порцію відпочивальників, та й сонце пекло немилосердно, так що ми вирішили рушати далі. Попрощавшись із нашими новими знайомими у Балаклаві, поїхали на 5-й кілометр. Маршрутка зсередини до самої стелі була любовно обклеєна фотографіями різних кримських краєвидів! Цікавий спосіб самовираження у водія! Потім сіли на автобус до Алупки, хотілося глянути на палац Воронцова.  




   Поки подивились палац, побродили по парку, по місту, вже непомітно й звечоріло. І де б його заночувати?  Згадали, що Олександр згадував якийсь пляж у Кацивелі і дуже його нахвалював. Приїхали ми у те Кацивелі уже затемна. Трохи часу пішло на те, щоб розібратися, в якому напрямку шукати потрібне місце. Зрештою вийшли на бетонну набережну, яка тяглася уздовж узбережжя і нам підказали, куди ходять люди з наметами. Скоро ми побачили величезну недобудовану споруду - ось це і є потрібний орієнтир, про нього нам розповідали. Це мав бути грандіозний санаторій, але щось не склалося.. Такі колосальні ресурси вбухані! Жах!
   Чесно кажучи, перше враження від пляжу не сильно порадувало. Бетонна набережна, хвильорізи, величезна бетонна бандура на задньому плані.. Але нам головне якось переночувати. Декотрі відрізки пляжу між хвильорізами були дуже вузенькі, або складалися з величезних камяних брил, так що не могло бути й мови щоб розкладати там намет. Нарешті ми знайшли непогане місце, де уже стояло кілька палаток. Поки ми навпомацки (ми так збиралися в похід, що не взяли із собою ліхтарика! Добре, що наші походеньки припали на період повного місяця, так що його відсутність нам не дуже дошкуляла.) розбирали речі, до нас озвався якийсь чоловік із сусіднього намета. Як завжди, стандартний обмін люб`язностями, жарти, розпитування звідки.. Аж тут він каже: "О! старі знайомі! Ви мене не впізнали? А я впізнав!" То виявився той Олександр із Срібного пляжу, який нам і порекомендував зупинитись у Кацивелі! Ну то ж треба!!! Світ тісний, а Крим ще тісніший!




День шостий
Кацивелі, Ластівчине гніздо, Сонячна стежка, Лівадія, Ялта, Перевальне


   Нарешті вдалося прокинутися досить рано! Небо вперше за ці всі дні було вкрите хмарами. Схід сонця розмалював їх у неймовірні фіолетово-жовто-рожево-зеленкаві кольори, які мінялися просто на очах! При денному світлі місце уже не справляло такого гнітючого враження як напередодні. Світло-сіра рівненька галька із вкрапленнями жовто-рожевої яшми, надзвичайно чиста і спокійна вода. 




   Я відразу ж пішла "досліджувати" морські глибини. У яскравих косих променях ранкового сонця гасали численні зграйки маленьких сріблястих рибок і повільно пропливали дивного вигляду медузи, по яких, як по космічних кораблях, смужками пробігали райдужні вогники. Спочатку мені здалось, що це сонячне світло так відбивається, але ні, то вони самі світяться! Яка ж то краса! 
   Знову ж таки, ближче до обіду пляж повністю окупували місцеві туристи, рибок розігнали, воду скаламутили.. Так що нам пора далі..
      Доки ми дойшли до центу містечка, почався дощ. Неспроста ті хмари зранку зібралися! Ми сховалися у місцевій чайхані і поки пообідали, поки позаряджали мобілки, дощ якраз перестав.


   Наступним пунктом стало Ластівчине гніздо. Чи ми неправильно вийшли з маршрутки, чи не на ту маршрутку треба було сідати, але довелося ще добряче спускалися з траси до нього. Тут напевно найбільше за всю подорож відчувався дух голої туристичної комерції.. І наскільки мене це місце приємно вразило в дитинстві, настільки здалось мені якимось холодним цього разу.. Людей тьма, всяких будок із неймовірною кількістю сувенірів ще більше.. Місце, звичайно, красиве і краєвиди розкішні, але атмосфера якась неприємна, місцеві працівники непривітні.. 






   Від Ластівчиного гнізда через трасу починаються сходи, які згодом виводять на "Сонячну стежку" (до радянських часів - "Царська стежка"), яка сполучає його із Лівадійським палацом. Раніше це був популярний маршрут кінних прогулянок для вельмож. 
   Власне, нічого такого особливого у цій стежці нема. Де-не-де відкриваються симпатичні краєвиди, а в основному весь шлях проходить у приємній тіні дерев. Розпечені сосни і ялівці поширювали навколо себе густий хвойний аромат, до якого звідкись примішувались ледь помітні нотки меду і, чомусь, ванілі... Як я не намагалась визначити, що ж це так пахне, мені не вдалось. Але запах був як від тістечок! Після 7-ми кілометрів такої ароматерапії ми нарешті вийшли до Лівадійського палацу.
   Там якраз проходила виставка Гапчинської. Я давно хотіла глянути на її роботи вживу, а тут така несподівана нагода! Мені сподобалось! Не те, щоб я була її фанаткою, але все ж щось у ній є, що б там не казали... Трішки втамувавши культурний голод, поїхали у бік Ялти. 
   Планували за цей день ще й Масандрівський палац оглянути, там ніби десь поблизу заночувати можна. Але зрештою вирішили, що час уже починати штурм кримських гір і краще зайнятись цим уже завтра зранку! Тому ми сіли на ялтинський тролейбус і поїхали у Перевальне. Доречі, тролейбусний маршрут Ялта - Сімферополь - найдовший у світі - 86 км! Олександр досить докладно описав хороше місце для ночівлі (поблизу є магазин, джерело з водою і все таке) з якого зручно підніматися на Чатир-Даг. Проте у тролейбусі виявилось, що Перевальних є аж 4! І котре з них нам потрібне? На щастя, водій тролейбуса виявився уродженцем Перевального, то ж так-сяк описавши йому куди ми збираємось, він порадив де нам краще зійти.


   Було вже зовсім темно. Поселення практично не освітлювалось. Якось знайшли потрібний магазин (він ще був відкритим, повезло!), купили деяких продуктів.. Але коли продавщиця почула, що ми зібралися в гори, порадила цього не робити, бо ще досі не було дощу, а отже указ Президента в силі. Підніматися в гори категорично заборонено, місцеві лісники суворо контролюють територію і штрафують. 
   Заночували на якомусь полі поблизу річки. Єдиним нашим джерелом світла був повний місяць, та й той час від часу трохи ховався у хмарах, а крім того, от-от мав зайти за гору (це тобі не відкриті простори біля моря). Треба було поспішати, щоб встигнути, поки не стало зовсім темно.
   Серпневі ночі бувають несподівано холодними! Довелося натягнути на себе всі речі, але і це не допомагало.. Ставало все холодніше і вогкіше, ще й якась мряка накрапала.. До такого ми не були готові.. Одного спальника на двох було явно замало. Я фізично відчула що таке тепло - це така густа рідина, яка крапля за краплею витікала з мого тіла.. Горе-туристи! Який сором! Змерзнути в Криму по-серед літа! Ще бракувало що-небудь собі простудити!






День сьомий
Перевальне, Алушта, Веселе


   Добряче намерзнувшись і практично не спавши, закляклі від незручних поз і трохи деморалізовані, вирішили, що гори, напевно, варто відкласти до кращих часів. Вони ще постоять, нікуди не дінуться.. Та й карти у нас лише дуже приблизні, і на штраф нарватися не хотілося..  
   Поки ми розкладали речі для просушки, я помітила, що до нас біжить зграя якихось собак.. Стоп, це не собаки! Що ж це таке? Та це ж свині! Справжнісінькі свині! Мама з поросятками! До того ж поросятка всі різного розміру.. Звідки вони взялися? 
   Спочатку вони обережно здалека на нас дивились, трохи підходили, потім втікали. Ми їм кинули шматок хліба. Їхня мамаша взяла на себе роль дегустатора і, очевидно, дала добро, бо малеча осміліла і почала підходити все ближче і ближче. З кожним шматком хліба ми все більше входили до них у довіру і вони почали поводитись ну справді по-свинськи! Пробували на зуб рюкзаки і інші розкидані речі. Доводилось слідкувати, щоб вони нічого не потягли. Мамаша таки вкрала наш кульок зі сміттям і довелось за нею трохи побігати, щоб відібрати. Там всеодно нічого їстівного не було, вона б тільки насмітила.




   Зївши весь хліб, який ми напередодні приготували для гір, вони втратили до нас інтерес і почимчикували далі у своїх невідкладних поросячих справах.




   Я спустилася до річечки, яка виявилась невеличким гірським струмочком. Хтось склав із камінців греблю, видно діти робили собі трошки глибші "ванни" для купання. І серед цього каміння я помітила змію. Голова і хвіст були затиснуті між камінням, а решта тіла звисала безвольною петлею, яку течія холодної води коливала у різні боки.. Ой, як шкода, подумала я.. Мертва.. Напевно її камінням придавило.. А може дітлахи познущались..  Я почала розбирати завали навколо неї, але виявилось, що вона жива-живісінька! Чудернацька манера приймати ванни, скажу я вам! Шкода, що під рукою фотоапарата не було. Зрештою вона втекла від мене і сховалась у корінні під берегом. Якийсь водяний вуж, напевно..
   Ми повернулись до вчорашнього магазину, місцеві жевжики уже пригощалися там чимось міцним, а ми випили гарячого чаю і поїхали все тим же тролейбусом до Алушти.
В Алушті виявилось, що нам доведеться чекати автобуса ще кілька годин, то ж ми вирішили пройтися по місту. Натрапили на якусь вежу - очевидно, рештки ще однієї генуезької фортеці, а більше нічого такого і не побачили. Самопочуття у мене починало погіршуватись. Першило в горлі, ніс закладало.. Тільки б не захворіти після тої нашої ночівлі!
   
   Нарешті ми поїхали покрученою серпантинною дорогою у Веселе. Це місце нам теж підказав Олександр. Невеличке поселення розкинулося у своєрідній "тарілці" між скелястими горами, вкритими рідкою рослинністю. А дно цієї "тарілки" повністю, куди сягало око, займали виноградники! 
   Воду набрали у гарно облаштованому джерелі. Потрібно було спуститися сходами і там внизу у прямокутному приміщенні, вимощеному каменем із татарськими написами (можливо поезією?), сильним напором текла холоднюща вода. А дахом слугував густо переплетений виноград з якого звисали величезні чорні грона! Відразу видно, що місцеві люди чудово знають ціну воді! Здається, що потрапив у зовсім інший світ! Такий  прохолодний і вологий мікроклімат! Аж не хочеться знову вилазити на спеку!
   Ну що ж, пора до моря! Але до нього довелось іще іти майже 5 км.. Траса вела вздовж виноградників і випалених схилів, порослих дикими каперсами. Сонце припікало, а у мене, схоже, по-троху починала підніматись температура.. Тільки не це!
   Чесно кажучи, вигляд пляжу досить-таки вразив! Вздовж узбережжя на кілометр розтягнулась густа вервичка наметів і машин! Мені ще нічого подібного бачити не доводилось! Ми ледве-ледве знайшли невеличку прогалину, щоб якось вмоститися! 
   Через температуру мене то кидало в жар, то морозило. Як тільки я ступила у воду, по всьому тілу пробігли такі колючі мурашки, що стало зрозумілим: купанню на сьогодні - зась! Незважаючи на спеку, я замоталася у спальник і забулася у хворобливій дрімоті. Ну все, відпочинок зіпсований, вирішила я. Але помилилась!






   До вечора розпечене морське повітря, очевидно, зробило свою справу і мені стало значно легше. Я пішла поплавати і як виявилось, дуже вчасно, бо якраз проходили збирачі "данини". З`ясувалося, що пляж тут платний, але через велику кількість людей, вони не запам`ятовують, у кого взяли гроші, а у кого - ні. То ж якщо когось не виявиться "вдома" - пропускають. Невелика економія, але приємно! :)






День восьмий
Караул-Оба, Новий Світ, Судак


   Зранку ще трохи скупнулись і рушили у напрямку гори з двома рогами - Караул-Оба, недарма її ще Носорогом називають! По ній ніби-то проходить цікава стежка з гарними краєвидами, якою можна дістатись до Нового Світу. 




   Стежка справді виявилась дуже мальовничою! Гострі прямовисні скелі, покручені дерева, неймовірний вигляд на море! Нею ми вийшли до мису Капчик. Нажаль, на край мису нас не пустили. Бачте, там внизу люди купаються, а ми можемо їм на голову скляну пляшку або камінь кинути.. 




   Далі пішли Голіцинською стежкою по-під горою Коба-Кая. На стежці було просто море народу і протискуватись із рюкзаками було не так уже й просто. По-дорозі натрапили на грот, в якому колись очевидно тримали вина. 
   А ось і Новий Світ. Звідси ми поїхали на Судак де планували оглянути знамениту  фортецю  - Солдайя. 
   Вхід до фортеці виявився збіса дорогим - 80 грн! І це тільки тому, що якраз проходив якись-там історичний фестиваль. Зате трохи збоку у паркані була дірка, через яку двоє кмітливих дядків запускали по 40 грн. Теж дорогувато, але раз ми вже сюди приперлися... 
Поки облазили фортецю, почалася вечірня театралізована історична вистава. Але мені, чесно кажучи, не дуже сподобалось..




   Непомітно звечоріло, і треба було подумати про ночівлю. Нам підказали місце для кемпінгу, але коли ми побачили, скільки там народу, вирішили пошукати щось інше.. Недалеко від траси різко вгору починався якийсь заказник із місцевою флорою. І хоча рельєф там досить складний, все ж вдалося знайти затишну рівненьку місцинку під соснами. Повечеряли, розклались, полягали спати, аж раптом десь неподалік знову хтось почав сваритись. О ні! Тільки не це! Невже нам знову доведеться вислуховувати вияснення стосунків!?? Але, нащастя, цього разу тривало недовго. А потім прийшли ще якісь дві дівчини і вирішили заночувати біля нас. Вірніше, нас вони не відразу й помітили. Хвилин десять вмощувались, розмовляли між собою і тільки потім побачили наш намет, хоча були в якомусь метрі-півтора від нього! Значить, ми таки добре сховалися! :)






День дев`ятий
Коктебель, Феодосія, Орджонікідзе


   Зранку ми постаралися тихенько зібратися, щоб не побудити дівчат, які ще спали, з головою замотавшись у спальники. 
   Цього дня вирішили поїхати у Коктебель, щоб звідти піднятися на Карадаг. Це місце з дитинства огорнуте для мене якоюсь міфічністю. Навіть не знаю, через що. Чи то хтось щось розповідав, чи десь щось вичиталось.. 
   Проте виявилось, що по-перше підніматись потрібно не з Коктебеля, а з іншого боку гори,  по-друге, все ще діє указ про пожежі, так що підйом туди взагалі заборонений! Єдине, що можливе - це водні екскурсії на катері.. Така перспектива нас не дуже приваблювала, то ж Карадаг, як і Демерджі із Чатирдагом, разом із печерами вирішено відкласти до кращих часів..


   А ми попрямували до Феодосії! Для мене пунктом "мусай" у цьому місті була галерея Айвазовського. Чесно кажучи, я чекала, що експозиція буде більшою.. Та й освітлення ніяке. За таку плату могли б уже краще обладнати виставкові зали..




   Далі на нас чекала чергова генуезька фортеця. От же ж ці генуезьці.. Добряче наслідили свого часу.. Колись Кафа була просто грандіозна за розмірами і могутністю, але зараз від неї залишився лише добрячий шмат стіни з кількома вежами і декілька невеличких вірменських храмів на місці вірменського кварталу. Випалена пожухла трава і кам`яні церковці на фоні фортечної стіни справляли враження якоїсь відірваності і законсервованості в часі. В одному храмі був включений надзвичайно гарний запис жіночого хорового співу, який лагідно заливав всю долинку і доповнював атмосферу. Я знову мало не розплакалась від розчулення..
   
   Доречі, вважається, що саме звідси на Європу поширилась епідемія чуми, відома як "чорна смерть". Під час одної з облог, монголо-татари катапультували за фортечні мури тіла померлих від чуми одноплеменців. Така собі середньовічна бактеріологічна зброя. Коли всередині стін почався мор, населення здалося і втекло на батьківщину, в Геную. Так збудники чуми поширились по Середземномор`ю, і потім наробили неабиякої пакості у всій Європі.


   Нас перестрів місцевий фанатик-краєзнавець, мало не член Британського наукового товариства (йому не вистачило грошей на членські внески) і намагався впарити свою книжечку. Від нього ми дізналися про так званий англо-індійський телеграф, який проходив 11 тис. км із Лондона в Калькутту, зокрема територією Криму. Стовпчики із кабелем прокладала свого часу фірма "Сіменс". Телеграф діяв із 1868 до 1931 року. Не знаю, як там із кабелем, а за стовпчиками, виявляється, ведеться справжнє полювання!
  
  Далі ми пішли на пошуки ще двох вірменських церков, котрими славиться Феодосія. Одна з них, досить велика і старовинна, виявилась зачиненою, а в іншу - біля могили Айвазовського, нам вдалося зайти. Ззовні і зсередини у її стіни вмуровані хачкари - традиційні вірменські різьблені камені-надгробки. Для чого їх вмуровують у стіни я не зовсім зрозуміла. Хоча це, здається, не завжди надгробки, часто просто своєрідні пам`ятні дошки. Всередині фотографувати не можна, а шкода. Напівтемний строгий інтер`єр з масивними кам`яними стінами і прекрасними різьбленими хачкарами таки справляє враження!




   Потім ще подивились старовинну мечеть. Правда, всередину не заходили, якось незручно було. Хто знає, які там порядки для дівчат... А в чужий монастир зі своїми правилами, як відомо, не лізуть.. Зате позаглядали крізь вікна. Нічого цікавого..
   Нарешті, уже наприкінці походу, ми купили більш детальну карту Криму. Трошки її вивчивши, вирішили ночувати в Орджонікідзе. Спочатку ми полізли на гору біля селища, бо на новій карті там був позначений кемпінг із водою, але потім побачили, що внизу є чудові пляжі, то ж спустилися до води. Згори відкривався чудовий краєвид на Карадаг, який чорнів у променях заходу сонця.






День десятий
Орджонікідзе


   Зранку просто неможливо було не прокинутись від пронизливих криків величезних наглих чайок, які обстежували узбережжя у пошуках чогось їстівного. Декотрі перекидали  знайдене сміття, дехто сварився і кусався, а дехто займався ранковим вмиванням у морі. Це для мене стало відкриттям! Я не думала, що чайки купаются! Хоча, якщо замислитись, то чого це мене раптом так здивувало?




   Цього дня вирішили вже нікуди не їздити, а просидіти весь день на морі! Місце виявилось гарним, людей навіть в обід було не занадто багато. Лише в саму спеку ми вийшли в місто, попити квасу з пивом, трохи перекусити, оглянути місцевість. Хотіли прогулятись на край мису Кіік-Атлама, але там виявився якийсь військовий завод, то ж дорога була перекрита. Невже обов`язково будувати ось такі штуки у найживописніших місцях? Як на зло! Але з іншого боку, часто саме на військових територіях найкраще зберігається червонокнижна флора і фауна. Інакше її б уже всю давно затоптали..






День одинадцятий
Вертаємось додому!


   Зранку нас знову розбудили живі будильники - чайки, вони вкрали наш пакунок зі сміттям і голосно сперечалися кому ж він дістанеться.
   Після чайок, вздовж узбережжя в пошуках сміття пройшовся якийсь чоловік. Виявляється, у нього якось не склалося з дружиною, вона його вигнала практично на вулицю, то ж він все літо прожив на пляжі, а за догляд і прибирання місцева адміністрація виділила йому якусь зарплату. Біля його халупки височіли величезні купи відсортованих пляшок та іншого сміття. Цікаво, як його звідти потім забирають? Навколо ж досить круті скелі - транспортом не заїдеш! Може катером?
   Покупавшись наостанок і сказавши морю "па-па" рушили знову на Феодосію, а звідти - на Сімферополь.




   У Феодосії на ринку купили фруктів на дорогу і гостинців додому. Особливо вдалим придбанням виявилося розливне бахчисарайське червоне вино! В одному його ароматі можна було втопитися!  На жаль, таке ж пляшкове вино, куплене потім у магазині, повністю розчарувало.. Ще одним цікавим сувеніром, купленим у Сімферополі, виявилось мило місцевого виробництва на місцевих ефірних оліях і сакських грязях. Шкода, що в Україні мало подібної власної продукції..






   Крим приємно здивував транспортом! Набагато все краще організовано і злагоджено, ніж на Закарпатті, яке теж ніби-то претендує на звання туристичного краю.. Та й ціни за проїзд трохи нижчі (якщо порівнювати приблизний кілометраж).    

   Шкода, звичайно, що на час поїздки припав той указ про пожежі, який накладав деякі обмеження у пересуванні. Але може й справді розумно було перестрахуватися, щоб не повторилось те, що було в Росії.. Можливо це і на краще, що ми не потрапили гори: буде привід вибратися туди ще раз. Крім того, для гір напевно варто вибрати інший, не такий спекотний, сезон.. 
  Але загалом відпочинок дуже навіть вдався! А вражень назбиралась велика-величезна купа! 
Особлива подяка - Андрієві і Квєті. Саме вони своїми фотографіями і розповідями про Крим надихнули на цю поїздку! ;)





5 коментарів:

  1. Добрый день, Уважаемый Автор! Я владелец одного совсем нового сайта про
    Украину (туризм, великие люди, празники…) и у мея к Вам предложение.
    Давайте обменяемся кнопками (ссылками,банерами; как Вам будет удобней).
    Мой сайт: http://vukrainu.do.am/
    Мой e-mail: kit700@rambler.ru

    С нетерпением жду Вашего ответа и надеюсь на сотрудничество.
    С глубоким уважением.
    Никита

    ВідповістиВидалити
  2. Обалденные фотографии!! В полнейшем восторге!

    И погуляли хорошо :)

    ВідповістиВидалити
  3. Звіт надзвичайно сподобався! :-) Вражає, як за одну поїздку ви змогли оглянути майже всі цікавинки Криму. Чи щось залишилося на другий раз? :-)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ой, та по Криму ще лазити і лазити! Ще купа всього!!! )))))
      Рада, що сподобалось )

      Видалити