Соколич

Анталовецька Поляна, згаслий вулкан поблизу Ужгорода, досить багата на природні памятки, про які мало хто знає, навіть серед ужгородців. Особливо вражає великий скельний масив, що височіє над долиною річки Клокотива. Називають його по-різному: Соколич, Соколині скелі, Соколець... А все через те, що на тих скелях зручно гніздитися соколам та іншим хижим птахам. Хоча, побувавши там двічі в різні пори року, ніяких птахів я там не помітила...

Є різні варіанти підходу до цього місця. Можна з Перечина, з Сімера, з Тур`я Ремети (це там, де жаб ловлять), а можна з боку кратера Анталовецької Поляни (тобто з Невицького, Ворочева)

Цього разу закортіло випробувати тур`яреметівський шлях.

Сідаємо на лумшорську маршрутку і гайда! Ранок видався туманним. Все довкола було вкрито крапельками. Кожна билинка, колосочок, павутинка перетворились на коштовність всіяну діамантами.

Через туман і через свою недолугість, втратили півгодини, блукаючи серед колгоспних будівель у пошуках потрібної дороги до лісу. Знайшли. Від неї треба було повернути направо. От із цим виникли проблеми. На карті вказані лише два відгалуження, а насправді там їх десятки. Mи вирішили обрати одне з них і зайти врешті до лісу. Зайшли. Потрапили на вирубку і дуже скоро дорога стала зовсім непрохідною. Болото по коліна, все захаращено стовбурами і гілками... Знайшли якусь невеличку стежку, яка ніби-то вела догори, але дуже скоро вона зникла і ми вирішили підніматися на хребет просто в лоб. Схибити не могли. Рано чи пізно по одному з відрогів ми б піднялися на хребет Синаторія (чого в нього така назва? Вона завжди мене дивувала). Так і сталося. Але поки видряпались, ледве дихали...

По дорозі траплялися справжні буки-красені! Їм точно по 200 років!!! А ще зустріли дуже жваву саламандру (і ще одну на зворотньому шляху). Дивно, але я думала, що все гаддя вже давно спить. Кінець листопада як-не-як...

Туман залишився в долині і з нього, як із моря острівцями виринали окремі невисокі вершини. Шкода, що не траплялося панорамного вигляду. Все заступали дерева.

Хребет Синаторія надиво плоский. Іноді здається, що ти просто в якомусь закинутому парку на рівнині. Тут переважно ростуть берези. Причому більшість із них якось химерно викручені, часом стовбури ростуть паралельно до землі. Час від часу попадаються поляни, вкриті високою травою влітку і довгими жовтими пасмами сухої трави в інші пори року.

Але і на вершині хребта наші блукання не припинились. Час від часу просторі березняки мінялися хащами, через які важко було продиратися. Потім ми знову якось ненароком спустилися... Якесь відчуття приблизно підказувало, куди йти, ми різко змінили напрям і от, із-за пагорба видніється якась скеля... Невже!!???

Так воно і є!!! Знайоме місце!!! Ось і грот у скелі. Востаннє я була тут років 5 тому, але згадуються навіть деякі окремі камінці!!!

Доречі про грот...

Чи це не його називають Печера Синаторія??? В інтернеті згадується якась невеличка печерка поблизу Соколича, але ні опису, ні точних координат, ні тим більше, фотографій... Десь вказувалось приблизне місце розташування, але воно було вже дуууже приблизне. І набагато далі від скель... Але ж ми там майже усе обійшли.

Я б не назвала це печерою, але сховатися від дощу можна. Це скоріше якась тріщина між скелями. Фактура скель дуже цікава. Вони вкриті горизонтальними тріщинками, та ще й круглими ямками. Напевно вулканічного походження.

Тут хтось дбайливо склав дрова на запас.

Порожнина всередині тягнеться вертикально і закінчується діркою у "даху".

Від печери ідемо далі і..... Ось вони, чудернацькі вертикальні скелі, а під ними розсипи кам`яних плиток. Кажуть, тут у жовтні дуже гарно, коли на деревах ще тримається кольорове листя. Ну, пропустили. Але і в оточенні голих дерев видовище вражає!

Ще трохи і перед нами найвищий масив скель. Книжка пише, що вони сягають 30-метрової висоти. Така собі кам`яна десятиповерхівка серед лісу...

Hадибали на облаштовану місцинку для пікніка. Є камінь-стіл, а довкола - камені-стільці. Нащастя, матеріалу для такого "будівництва" навколо вистачає :)

Не полінуйтеся видряпатися нагору. З вершини скель гарний краєвид на долину річки Клокотивої. Зліва - Турянська долина, а справа видно вершину Анталовецької Поляни. Нажаль, з того боку якраз світило сонце, то сфоткати не вдалось.

Якщо хтось боїться висоти - краще зі скель вниз не дивитися.

Листопадовий день короткий, то ж ми вирішили на цьому закінчити нашу прогулянку і спуститися у Перечин. На цей раз ми вирішили твердо триматися дороги, щоб уже без пригод.

Навколо час від часу траплялися білі маркери і червоні шматки матерії, пов`язані на дерева. Стежка чітка - схибити неможливо!!! Дуже скоро вийшли на дорогу, яка веде до кратера. Трохи пройшлися по ній, а потім повернули вправо на дорогу, яка йде по хребту Синаторія. Час від часу поперек дороги лежали зламані дерева. І взагалі (чи то мені так здалось) весь день ми занадто часто натрапляли на сліди вітровалів. Деякі ще досить свіжі... А на цій дорозі здавалося, що хтось навмисно перекриває її...

Трапилися дві поляни. Я їх памятаю ще з минулого разу. Одна з них була просто всіяна неймовірною кількістю метеликів!!! Я ще такого не бачила. просто якесь масове нашестя. До того ж вони були якісь зовсім ручні, чи то сонні, чи просто не боялися людей. Дуже шкода, що тоді у мене ще не було людського фотоапарата...

Ми до останнього трималися дороги... Але вона ставала все менш помітною і раптом зовсім зникла. Ліс ставав все більше захаращеним, багато повалених дерев, якісь непрохідні чагарники... Ми зрозуміли, що знову кудись не туди зайшли. Уже давно почали попадатись якісь нариті ямки. А далі вся земля була скопана, наче хтось тут садив город. Видно було дубове листя, але жодного жолудя. Очевидно, що це кабани постаралися. Сонце вже по-троху сідало. Треба було швидше спускатися. Жодної стежинки... Назад повертатися не хотілося. Ну що ж. Видно, Блуд не хотів від нас відчепитися того дня... Знову навпростець. Схил доволі крутий, але це не страшне. Неприємно, що він всіяний хиткими гострими уламками скель, мокрим слизьким листям і поваленими стовбурами величезних дерев. Та все ж через деякий час ми вже були на рівній ділянці лісу. Тут натрапили на дорогу якою і мали спускатись, але якось її прогавили. Знову почало зустрічатись біле маркування.

Коли спустились, виявилось, що туман в долині за день так і не розвіявся. Потроху ми занурились у "молоко". Відблиски рожевого вечірнього неба надали йому дивовижного відтінку.

Скоро стежка вивела на поле. Пробираючись в тумані і в темноті, як сліпі котенята, ми почули спереду якесь гудіння чи свист. Це газокомпресорна станція. Значить ми на правильному шляху. От тільки в який бік траса? Нащастя нам трапились якісь молодики на машині, вони підказали.

Далі був не дуже приємний відтинок шляху по трасі. Починало ставати зимно, ноги чвакали... Дивно, в лісі це якось не дуже помічалось. Ще трохи і ми вже сиділи в теплому автобусі і їхали додому, де нас чекав гарячий чай із коньяком.

Ось така ось прогулянка вихідного дня з легким нальотом екстріму :)

Невицький замок

Недалеко від Ужгорода, в долині Ужа, на одному з вулканічних виступів гори Анталовецька Поляна стоїть, мабуть, найгарніший замок Закарпаття - Невицький.

Власне, він ближче до села Кам`яниця, ніж до Невицього, тому, беручи квиток на автобус, слід мати це на увазі. Його добре видно з траси, але при підході замок ніби навмисно ховається у лісі. Лише взимку зловісно визирає з павутини голих гілок.

Замок, збудований ще до появи артилерії, був повністю пристосований до рельєфу, і відзначається абсолютною асиметричністю. Товстелезні кам`яні стіни вціліли до другого-третього поверху. Камінь - місцевий, вулканічного походження. А на рахунок розчину ходять легенди, ніби-то крім звичайного молока і яєць, до нього домішували також жіноче молоко і людську кров. А взагалі легенд ходить багато...

Найвідоміша з них - про Погану діву - жорстоку володарку замку, яка страшенно знущалася над людьми і страчувала за будь-яку провину. Саме вона заставляла мешканців навколишніх сіл важко працювати на побудові фортеці, носити яйця і молоко, спричинивши цим голод і багато смертей від виснаження. Очевидно, її образ дещо змішався з образом Єлизавети Баторі, угорської графині, яка полюбляла приймати ванни із дівочої крові і яку прозвали сестрою Дракули.

Але є й більш мирні легенди. Зокрема про те, що фортеця використовувалась для захисту невіст, дівчат на виданні. Звідси і назва - Невістський замок. Сьогодні відвідання замку нареченими при хорошій погоді є невід`ємним пунктом у весільній програмі.

В 1644 р. замок було частково зруйновано військами Дьордя II Ракоці. З того часу замок спустів і потроху занепадав. Зате з того часу не відбувалося ніяких пере- чи відбудов!!! Тобто те, що ми бачимо - його майже первісний вигляд! Лише дерев`янні конструкції датуються початком ХХ століття - чехи постаралися.

Про виникнення замку відомо мало. Археологічні розкопки свідчать, що перші поселення були тут ще в залізному віці. Пізніше слов`яни збудували деревянну фортецю. А потім угорські племена, які прийшли у Дунайську низовину витіснили місцевих власників.

Перша історична згадка про замок пов`язується із повстанням 1315 -1322 рр. проти нового угорського короля Карла Анжу, італійського походження. Боротьбу очолював Петро Петенко (Петуня), син Петне, землинський і ужанський наджупан, власник великих земель на кордоні Галицького князівства. Він влаштував у Невицькому замку оплот повстання і намагався втягнути у боротьбу "князя русинів" Юрія або одного з його синів і посадити його на угорському престолі. На жаль, Галичина на той час не могла надати достатню допомогу, Петенко був розгромлений прибічниками Карла. Цікаво, що би було, якби історія пішла іншим шляхом?

Після цього замок переходить у власність Другетів, які його дещо перебудували. Він стає феодальним і втрачає своє значення. І, як було сказано вище, з середини 17 століття, після руйнації, уже не відроджується.

Руїни замку сьогодні вражають. Він має неправильну овальну форму. Посередині знаходиться невеликий внутрішній дворик, в якому залишились рештки криниці, де збиралася дощова вода.

Із напівзруйнованих стін відкривається чудовий краєвид на Уж, сусідні села, гору Плішка, Словаччнину.

Ось із таких бійниць стріляли лучники.

А цього літа у замку з`явився новий власник - ось це лисенятко :) Можливо у важкодоступних дірках ховався ще один братик чи сестричка... І це незважаючи на постійний потік туристів!!!

Реклама не завжди надоїдлива! (часом знадобиться розуміння англійської)

Не забувайте про ремені безпеки :)

http://www.youtube.com/watch?v=bZ2EKswyTao&feature=fvw

Тайські лампочки

http://www.youtube.com/watch?v=KwAjQS05n60&feature=related

Неморгаюча жіночка

http://www.youtube.com/watch?v=RbWECjHe_OQ&feature=related

Як діти з поїздом бавились

http://www.youtube.com/watch?v=s7XTVczyYGc&NR=1

Тайський гумор. Пропаганда здорового способу життя.

http://www.youtube.com/watch?v=IJbvllx8UfQ&feature=related

Хто там у нас на дієті сидить?

http://www.youtube.com/watch?v=_OBPWUijk4M&feature=related

Посмішка покращує доходи від туризму. Це треба знати кожному закарпатцю :)

http://www.youtube.com/watch?v=gss3pzCSLGE&feature=related

Реклама якоїсь штуки типу в`єтнамської зірочки.

http://www.youtube.com/watch?v=91zYjK2nsow

Короткометражки

Тут я колекціонуватиму різні цікаві чи веселі короткометражки.

Переважно на ютубі. Іноді знадобиться англійська.

Кольорові спагетті (стоп-моушн)

http://www.youtube.com/watch?v=qBjLW5_dGAM&feature=fvw

Tony vs Paul (стоп-моушн)

http://www.youtube.com/watch?v=AJzU3NjDikY

Cionstar (стоп-моушн)

http://www.youtube.com/watch?v=YsOaTEouwpA

Про те, як правильно пекти млинці (стопмоушн)

http://www.youtube.com/watch?v=UG5gO4nlLRQ&feature=related

Кліп на музику Fat City Reprise, склеєний із 45000 фотографій!!!!! (треба трохи чекати завантаження)

http://vimeo.com/2416897

Кліп у подібному стилі. Дуже симпатичний. Her morning elegance/Oren Lavie

http://www.youtube.com/watch?v=2_HXUhShhmY&feature=related

Досить похмурий фільм. Still Life

http://www.youtube.com/watch?v=La6T8Bq6CsU&feature=related

Добрий день! :)

http://www.youtube.com/watch?v=OBj-_ljxoHo

Чорна кнопка. Вчіться протистояти спокусі!

http://www.youtube.com/watch?v=QrKnhOJ-R80&feature=fvw

Павук. Чорний гумор. Невинні забавки часом закінчуються трагічно.

http://www.youtube.com/watch?v=Jmbv8kevQ-E

Дідо-Дуб

Про найстаріше дерево України, останнім часом, не писав хіба що лінивий... А все через те, що наша держава (якщо я не помиляюсь) недавно приєдналася до якоїсь там європейської конвенції щодо "інвентаризації" і збереження дерев-старожилів. В цивілізованому світі на них вже давно звернули увагу. Все вже знайдено-описано-поліковано, взято під охорону і навіть створено особливі еко-маршрути від дерева до дерева. У нас все ще тільки зароджується. Та менше з тим...

Поки що найстарішим деревом, яке було знайдене на нашій території виявився дуб, віком чи то 900, чи 1100, чи 1200 років. Важко точно порахувати вік дерева, поки його не спиляєш :). Тьфу-тьфу-тьфу... Сподіваюсь, це ніхто не сприйме буквально...

Обхват стовбура - понад 9 метрів. Не знаю, як його заміряли, бо стовбур дуже нерівний, весь у наростах. Але повіримо.

Росте цей релікт у селі Стужиця, Великоберезнянського району, Закарпатської області. Саме село знаходиться на території Ужанського природного парку і, здається, по ньому проходить котрийсь із еко-маршрутів. Біля дерева облаштували пізнавальний стенд і альтанку за кошти.... кого б ви подумали? Уряду Норвегії!!! Якось аж соромно... Вказівники в горах спонсорує Польща, інфо-стенди - Норвегія...

Раніше в цій місцині росли цілі гаї ось таких гігантів-красенів, але в 17 столітті їх порубали. Лишили кілька штук в ряд, ніби для позначення якоїсь межі. Трохи далі від Дідо-Дуба на одній лінії видніються ще кілька вже далеко не молодих дубочків... Вони теж вражають, але ніяких стендів там уже нема. Зате на їхніх гілках зручно сушити опори для копиць сіна, а в боки упирати всякий господарський непотріб...

Тільки один з дубів отримав у селі власну назву - Дідо-Дуб. Селяни охоче розповідають легенди про вепра-патріарха, на лобі якого в шерсті застряг жолудь і саме він, ніби-то, й посадив випадково цей дуб... А ще про братів, які ворогували через землю і розділили свої поля дубами... А ще про жіванів-розбійників, які часто зупинялися під деревом і, звісно ж, ховали награбоване добро у дуплах...

Проскакувала інформація, що у тій ж таки Стужиці знайдений Дуб-Чемпіон, який ще на сотню років старший за "Діда", але в селі про це нічого не чули...

Подумати тільки... Таке ж листя шелестіло на цьому дереві ще за часів Київської Русі!!! Скільки кам`яних і цегляних споруд тої епохи зникли з поверхні землі, скільки знарядь, зброї зіржавіло-зітліло...

А дуб стоїть. Більше того, щоосені рясно всіває землю крупними жолудями. Тільки й чути то тут, то там їх глухий стукіт.

А ще селяни запевняють, що у цього дуба дуже позитивна енергетика і він лікувальний. Треба притулитися до нього і трохи постояти. На собі перевірено! Настрій наступні кілька днів був особливо піднесений!

Наприкінці 18 століття поруч із дубом побудували невеличку деревянну церкву. На жаль, зараз вона оббита бляхою і обшита білою ламберією... Ех, який туристичний потенціал мала б ця місцина, якби поруч із чудом природи стояла і пам`ятка деревяної архітектури у первісному вигляді!!!

Ось приблизний коментар місцевої мешканки: дерев`янна церква має в музеї стояти, а в селі такого ніхто не хоче... Де ж таке бачено? Скажуть, село якесь бідне, або люди недбалі.

Печера біля с.Негрово

Землі навколо вулканічного хребта Гат (Хат), що простягається від Мукачева до Іршави, вже з давних давен були обжиті людьми. Навколо цих невисоких гір знайдено чимало городищ різного віку, а в самих горах відомо кілька печер антропогенного походження. Можливо, вони ровесники тих давніх культур, а може виникли всього кілька століть назад.

Про одну з них в інтернеті згадувалось як про катакомбну церкву. Знаходиться вона біля села Негрово, Іршавського району.

Час виникнення печери невідомий, як і її призначення. Є версія, що це була шахта для видобутку корисних копалин. Поблизу є село Мідянка. Дехто вважає, що назва походить від "мідь", і ніби-то саме її тут і видобували. Але, наскільки мені відомо, покладів міді в цих краях нема, а назва сусіднього села цілком імовірно походить від "мед", по-місцевому "мід". Та й стіни, як для шахти, оброблені занадто акуратно і порода більше схожа на звичайний туф.

Можливо вона була видовбана для схованки на випадок нападів кочівників. Крім того, селяни згадують, що в ній переховувались люди під час Другої світової.

І, нарешті, дехто вважає, що там жили монахи-схимники, або, що там була невеличка церковця. Зокрема, в цьому переконаний вчитель історії Синишин Михайло Іванович, який любязно погодився показати нам цю місцину. Два короткі відгалуження від одного з коридорів він називіє келіями. А загальний план ходів йому нагадує хрест. Приблизний план можна бачити на малюнку.

До печери колись вели два входи. Зараз один із них завалений камінням. Інший вхід ззовні виглядяє дуже вузьким. Він і справді невисокий, бо його замулило листям і землею, але в глибині коридорів можна стояти майже не згинаючсь. Та перші метри таки доводиться долати накарачках.

Даігональний хід, як і два інших, закінчується тупиком. І тут всюдисуще сміття...

Паралельні коридори закінчуються неглибокими калюжами. Навесні, напевно, тут більше води. Жодної живності я в ній не помітила.

Прямі коридори з`єднуються між собою перемичкою із "порогом".

Завалений вхід. Вигляд зсередини.

На стінах і стелі добре видно сліди від знарядь, якими довбали камінь

Одна з "келій". Завалена брилами каміння і сміттям.





Друга більш охайна і в ній є навіть "крісло".





На стінах у багатьох місцях є виїмки. Напевно, колись туди вкладали свічки.

Другий коридор також закінчується калюжою.

Верхівка гори над печерою вся зрита ямами.

Тут діють десятки "приватних" нелегальних кар`єрів для видобутку плиток андезиту, яким так зручно облицьовувати стіни і паркани. У навколишніх селах існує своя ієрархія серед "геологів", свої ділянки. Причому андезит буває сірим, а буває іржавим. Сірий вважається кращим. Через ці копанки нищиться ліс, підкопуються дерева, порушується структура грунту. Вантажними машинами довкола проторені численні колії. Але лісники всього цього ніби не помічають. Незабаром через таку стихійну "кар`єрну" діяльність може зникнути і відвідана нами печера, і печера біля Арданова, і відоме Арданівське городище X-VII i IV-III ст. до н.е.

Купи добутого каменю на продаж можна побачити практично біля кожної хати.

Сумно. Але у місцевих жителів завжди є виправдання: а що робити, коли держава, така-сяка, не забезпечує робочими місцями? Так само і з лісом, і з безмірним видобутком гальки із Тиси... Людина завжди шукає легких шляхів і швидкого збагачення. Така вже її природа.

Гамора

Єдина в Європі діюча водяна кузня знаходиться в селі Лисичево, Іршавського району, Закарпатської області. Називається вона Гамора. Від неї і справді багато гамору, коли працює молот. Але назва, скорше всього, походить від нім. Hammer - молот, або від прізвища засновника.

Згадки про неї датуються 1850м роком. Кузні подібної конструкції, що працювали від сили води, були поширені по всій Австро-Угорщині. Але всі вони вже давно перетворились на музеї і тільки наша працювала до останнього - до повені 1998 року, від якої сильно постраждала. Але згодом її частково відремонтували і досі кують лопати та інші господарські знаряддя для потреб Лисичева і навколишніх сіл.

Також її можна відвідати як музей.

Принцип дії: Від місцевої річечки Лисичанки був відведений спеціальний канал. Кузня стоїть у долинці, нижче рівня води у каналі. Із нього вода тече по спеціальному дерев`яному жолобу-кориту, який розташований вздовж стіни під самим дахом. Якщо робота молота не потрібна, вода спокійно тече до самого кінця жолоба і звідти спадає гуркітливим водопадом. Якщо ж потрібно запустити молот, спеціальним ричагом відкривається отвір у жолобі і вода починає падати на колесо. Воно крутиться і приводить у дію величезний молот.

Всі конструкції зроблені із дерева, тому про герметичність говорити не доводиться. Якщо є бажаючі пройти крізь задні двері, доведеться прийняти душ. Місцями дерево поросло водорослями, почорніло... Може це мені тільки здалося, але виглядало так, ніби вся ця конструкція може в будь-який момент розвалитися. Напевно доводиться щороку міняти деякі деталі.

Жолоб із водою і два колеса, вздовж задньої стіни кузні.

Всередині кузні панує творчий безлад. Із освітлення хіба відчинені двері і вогонь у печі, де розігрівається метал, та ще кілька ламп, які майже не розвіюють морок. Стіни прикрашені живописними чорно-сірими розводами та розписані вздовж і впоперек різними розрахунками. Підлога вкрита шаром сажі. По кутках звисає чорна павутина.

А ось і головний роботяга. Поки непорушно спочиває.

Це другий. Недіючий.

А ось можна спостерігати за роботою. Великим молотом надають виробу основної грубої форми, а потім, при потребі, доводять його вручну звийчайними ковальськими молотками.

З 2007 року тут в самому кінці червня проводиться фестиваль ковалів. Вони працюють у дворі кузні "традиційним" способом. А Лисичевські ковалі по-свому. Гості мають змогу подивитись за роботою як одних, так і інших. Це все відбувається під супровід різноманітних фольклорних колективів, яким не завжди вдається перекричати навколишній стукіт-гуркіт. Але це зовсім не псує свята :)
По закінченню фестивалю, ковалі чіпляють свої вироби на імпровізоване дерево, де вони залишаються іржавіти в якості пам`ятника-згадки про подію.